Ідіостильові трансформації народнопоетичних символів у прозових творах Михайла Стельмаха

За ним трава зелена і діброва весела [3].Маючи історично зумовлений запас технічних знань, народ створив художній образ сонця у вигляді палаючого колеса, в якому втілене сподівання на кращу долю, добробут, щастя. Ще один вічний транснаціональний символ, коріння якого — в язичницькій міфології слов’ян чи у віруваннях давніх єгиптян, це образ води. Для жителів рівнинної місцевості вода є ніби генетично успадкованим поняттям. Цей образ — своєрідне уявлення про життя, течія життя, зв’язок між людьми. Слово-поняття Дунай — один із найпоширеніших символів усієї слов’янської пісенності. У веснянках воно має значення великої води, весняної повені. О. Потебня зазначав, що у весільних піснях з ним асоціюється заміжжя дівчини:

Ой думай, думай,

Чи перепливеш Дунай [3].

Інші значення цього поняття — у народній символіці: «долання перешкод», «далекі краї, дороги» (відомі народні пісні «Тихо-тихо Дунай воду несе», «А я скочив, Дунай перескочив», «А він їде аж до гаю, аж до тихого Дунаю»). У прозових творах Михайла Стельмаха образ Дунаю виконує роль своєрідного акцента авторської оповіді (романи «Хліб і сіль», «Велика рідня», «Чотири броди»). Один з героїв письменника Іван Ярош називався «дідом Дунаєм»: «Одні гомоніли, що прізвисько пішло від пісні… А інші казали, що прізвисько знайшлося ще раніше, коли чумак Іван Ярош вперше сам провів межі Дорохтея Плачинди до мілин Азовського моря» [4]. Прізвисько діда навіяне народною піснею у тому значенні, про яке йшлося вище. Образ Дунаю асоціюється з далекою дорогою, з чумакуванням, що дає поштовх для експліцитно не вираженого семантико-синтаксичного паралелізму, підсвідомого порівняння долі людини з водою.

Однією з найвиразніших рис народнопісенності й найдавніших поетичних форм, знаних ще у стародавньому світі, є психологічний паралелізм. Він являє собою основу для вираження символічних значень, пов’язує явища природи з життям людини, зіставляє настрій природи і людини, тобто несе на собі властиву й українському домініону світового фольклору психологічну константу:

Як вітер з горою,

Як сонце з землею,

Як берег з водою,

Козак з дівчиною [3].

Корінням цього явища можемо назвати ще й християнську символіку, прекрасні зразки якої знаходимо у «Пісні над піснями»:

Твої оченятка, немов ті голубки,

глядять з-за серпанку твого!..

Як та яблуня між лісовими

деревами,

так мій коханий поміж юнаками… [5].

Стельмах-прозаїк часто користується вже готовим запасом не лише художніх засобів, а й подібних до названих вище поетичних символів з народної пісні. Пісня ніби зупиняє мить дійсності, перетворюючи її на поетичні образи. Вони становлять фундамент образної системи національної мови, а в художніх творах письменника перетворюються на слова — змістові акценти. Навколо них розгортаються народнопісенні паралелізми в макро- та мікротекстах епічних творів Стельмаха: «Не дочекавшись Данила, Ярина і бабуся подалися до хати, а він, ломлячи себе, чавлячи болі, наосліп пішов од вогника, од любові, од цвіту папороті, що зацвів не для нього, бо не міг комусь замутити цей тихий вечір чи життя, як замутили гуси воду в тихому Дунаї» [4]. На рівні підсвідомості образ цвіту папороті, в якому закладені ще дохристиянські вірування людей у щасливу долю, сподівання на диво-радість, стає поштовхом для створення письменником нових контекстів-мікросюжетів. Для читача в цьому епізоді функціонують синонімічні асоціативні комплекси, пов’язані з розумінням людського щастя: вогник — любов — цвіт папороті. Навколо них автором розгорнуто внутрішньо контекстуальний мікросюжет, в якому — доля двох закоханих: зустріч, любов, розлука, нова зустріч, боротьба з почуттям, самопожертва заради кохання. Тут виникає інший пісенний асоціативний комплекс — замутити вечір чи життя, як замутили гуси воду в тихому Дунаї. Поглиблюється семантичний рівень тексту і його сприйняття при створенні перехідної асоціативності художнього тексту. Народнопоетичність через елементи мікрообразного рівня органічно вплітається у розповідь, переплавляючись у авторській свідомості, стаючи одним з чинників створення художнього образу. Письменник має можливість апелювати до національного мовного досвіду читача-реципієнта, викликати запрограмоване враження, допомагаючи йому усвідомити себе саме в реаліях українських.