Байкарська творчість Боровиковського

Байкарська творчість Боровиковського

Л. Боровиковський-байкар враховував традиції класиків жанру – Езопа, Федра, І. Красіцького, а також І. Крилова (сюжети двох останніх, особливо Красіцького він часто розробляв по-своєму). Українське байкарство на час виступу Боровиковського (перші спроби припадають на початок 30-х років, а публікації – на 1841) творилося не надто численними авторами – частково зусиллями Г. Сковороди, П. Гулака-Артемовського; вже написав свої байки П. Білецький-Носенко, видав збірку “Малороссийские приказки” Є. Гребінка. Проте автор книжки “Байки й прибаютки Левка Боровиковського” (Київ, 1852 – видавець А. Метлинський) був самобутнім і доповнив українське байкарство новими різновидами жанру – максимально конденсованою (до двох рядків) байкою й афористичною гумористичною приповідкою.

До названої збірки ввійшло 177 творів як з оригінальними, так і з запозиченими в інших байкарів чи у фольклору сюжетами. З приводу й тих, і других видавець зауважив: «Все более или менее верны духу народа, исполнены юмора, шутливости, остроумия и нередко могут служить верным зеркалом народных обычаев. Часто мысль басни или нравоучение выражается формой народной пословицы», що й не дивно: в основу ряду байок лягли записані Боровиковським народні приказки.

Книжка “Байки й прибаютки”, яка принесла письменникові популярність, скомпонована й навіть названа на взірець збірки І. Красіцького. Його “Bajki і przypowieści” послужили моделлю вступної частини, доповненої оригінальними байками Боровиковського, в багатьох випадках були об’єктами наслідувань, вільних перекладів чи художньої розробки в національному дусі. Втім, нерідко сюжетика польського автора сягає своїм корінням в міжнародний байковий фонд, що його закладали ще Езоп і давньоіндійська “Панчатантра”.

Як явища просвітницького реалізму байки Боровиковського відлунювали світобачення й морально-етичні погляди народу, про що говорить, зокрема, близький до тематики Красіцького твір “Два коні” (1887). Діалог коней – осідланого, що насміхався зі свого степового родича через відсутність у нього підків і дорогого сідла, й вільного – вивершується влучною реплікою останнього з її волелюбним мотивом. Можна констатувати ідейну спорідненість цієї байки з твором Гулака-Артемовського “Дві пташки в клітці”.

Успіх принесли Боровиковському його байки на оригінальні сюжети – “Багатий, Бідний”, “Крикун”, “Голодний Хома”, “Жіночий язичок”, “Дорожній Стовп”, “Пан” та ін. Тут автор вже не тримався в рамках запозичених джерел, а безпосередньо показував від’ємні риси людської вдачі, прикмети та вади побутового й соціального життя, часто навіть не вдаючись до алегорії. Саме такою є розповідь у першому з творів про те, як ті, що вчащали до Прокопа на обіди, хрестини, бенкети та, здавалося б, були раді за нього “і в воду, і в огонь скакать”, перестали навіть упізнавати його, коли все Прокопове добро згоріло. Мораль до цієї одвічної теми людської невдячності висловлена відповідно до сюжету народним прислів’ям “Поки багат, то поти й сват”.

Досі не втратили актуальності байки “Крикун” (це ім’я здобуває Комар, що приписує собі мало не всі заслуги в справі витягнення Волами возів із багна) та “Дорожній Стовп” (цей алегоричний персонаж, що на шляху “другим показує дорогу”, а сам не “ходить” “ніколи, єй же Богу!”, нагадує деяких керівників різних рангів). У цій байці майстерно гармоніює з розповідною й дидактична частина – прислів’я “зворотної” дії: “Мовчи язичку! Кашки дам”. Гострий язичок сільських жіночок спричинився до поширення апокаліптичних чуток про народження в Петра не сина, а чорта “На лобі з чотирма рогами, з хвостом кандзюбкою, як хорт, із кігтями, з свинячими кликами” (байка “Жіночий язичок”), викликаних усього лише бородавкою у дитини.Байкар торкався і проблем ширшого суспільного звучання – в “Двох малярах”, один із яких – нікчемний, та багатий, бо з “усіх патрети – хорошив”, а другий – гарний – не підмальовував і тому обшарпаний ходив, – у низці байок про суд і владу. Хоча їх автор відповідно до свого байкарського темпераменту не вергав сатиричні громи на тогочасні інституції, проте в змалюванні паноптикуму представників царської адміністрації виявив сатиричну жилку. У відшліфованому дзеркалі байок “Суд”, “Голова”, двох творів під назвою “Громада” відобразилися суддя, “грошозаплода”, який “товстів – Петрів капшук худав”; сільський голова, що за взяточек – коров’ячу шкуру – також ладен виголосити найабсурдніший присуд; рішення громади Соломонової “мудрості” – щоб Маркова кобила у відповідь на шкоду сусідової свині “сусідський огород і вулицю порила” тощо. До цієї ж групи творів належить сатиричний катрен “Пан”, де гра слова “бити” увиразнює портрет жорстокого і лицемірного кріпосника “В неділю б’є поклони в церкві Пан, аж шкура запотіла, а цілий тиждень б’є християн за діло і без діла”. У кращій своїй частині (бо не всі твори вдалі) байкарська спадщина Боровиковського стала цінним набутком нової української літератури, була досить високо оцінена О. Кониським, О. Огоновським, М. Зеровим.

1840 р. в “Отечественных записках” письменник виступив і в жанрі романтичної балади-казки, опублікувавши написані “русской мерной прозою” “Две доли”, “Хромой скрипач”, “Великан”, “Ружьё – совсем”, “Лыхо” і “Кузнец”. Не всі балади збереглися, але та їх частина, що дійшла до нас, дає підстави розглядати названі твори в контексті також заснованої на українському фольклорі романтичної прози М. Гоголя, О. Сомова, Г. Квітки-Основ’яненка, Є. Гребінки, раннього П. Куліша. До речі, й сам автор висловився про балади як про художній наслідок “собирания всего, что выражает характер, язык, быт, понятие и суеверие малороссиян”, отже й народних фантастики, демонології.