Творчість Олександра Вільчинського
Творчість Олександра Вільчинського
Для Олександра Вільчинського властиві несуєтність, розмірена і навіть повільна, але ваговита хода. Як ніхто, він відчув згубність і хаотичність книжкового ринку останнього десятиліття і не поспішав з виданням своїх книг, перечікуючи коли пройде, перевирує, стихне дев’ятий вал ширпотребу. Подібну позицію зайняла більшість справді талановитих людей – Ліна Костенко, Василь Захарченко, Петро Скунць, Іван Чендей, Михайло Медяниця. Це не означає, що вони не пишуть, зовсім ні, але викидати на книжковий ринок свої нові твори не поспішають.
Хтось може заперечити, що добра книжка потрібна завжди. Це правда. Але я про те, що справжні високохудожні твори у тому хаосі, що досі панує в літературі, ще просто не помічають. Найяскравіший приклад – остання прижиттєва книга одного з кращих прозаїків нашого часу Юрка Гудзя „Замовляння невидимих крил”. Ця книга – явище у нашій літературі, а її вперто не помічають, наклад не розходиться, резонанс нульовий..
Та будемо вірити: тому й не помічають, що в таких книг попереду нескінченно довге життя. Прийде час і ця книжка стане раритетом, за нею полюватимуть бібліофіли і всі справжні поціновувачі художнього слова
Маю стале переконання, що так полюватимуть колись і за прозою Олександра Вільчинського.
У письменника має бути стрижневий твір, для якого він народився і жив. В Р.Андріяшика це „Люди зі страху”, у В.Міняйла „Вічний Іван”, у В.Захарченка „Білі вечори”, у С.Пушика „Страж-гора”, у І.Чендея „Луна блакитного овиду”, у Б.Харчука „Кревняки”, у М.Медуниці – „Брати і побратими”... Через них ми приходимо у художній світ великих майстрів, вони дарують нам спромогу відчути неповторну красу їх слова. Без такого твору їх світ здебільшого залишався б замкнутим, або малоприступним. Зрозуміло, що для кожного читальника такі твори-ключі можуть бути іншими. У кожного свій. Але вони неодмінно мають бути.
„Дежавю” – твір-ключ, що прочиняє двері у світ творчості прозаїка О.Вільчинського. Справжній митець пише так, що в тексті завжди залишається щось невловне і недосяжне. Його не повториш, не обкрадеш. Так написані кращі оповідання цієї книги – „Лора”, „Останні лови”, „Стіна”, „Маслини на десерт”, повість „День восьмий”....
Читаючи їх, відчуваєш, що цінність мають не стільки рядки, майстерно скомпоновані фрази, круті повороти сюжету, а ті почуття, що їх пережив автор під час їх написання і якимось дивним чином, за непізнаними законами сугестії, передав нам.
Що вирізняє цю книгу з-поміж сотень інших, які запруджують книжковий ринок? Передусім оригінальні сюжети, інтнтригуюча оповідь, інтелект, відточена логіка, унікальне уміння проникнути в сутність речей і показати їх з середини, поглянути на світ їх внутрішнім зором, уміння перевтілитися у слух і око речей.
Такі твори мають свою енергетику і ми їх цінуємо передусім за неї. Динамічний захоплюючий сюжет, довершена композиція, чар оповіді, звісно ж, важливо, але попри все відчуваєш енергетику цього твору – і вона робить в твоїй душі щось неймовірне. Для цього досить прочитати кілька перших речень і безпомильно вгадуєш: вона є чи нема. Наснажити твір енергетикою, або іншими словами кажучи, вдихнути в нього душу, спроможний тільки талановитий оповідач.
Олександр Вільчинський письменник наскрізь самобутній, самодостатній, іноді герметичний, по-новаторському непередбачуваний, що не цурається постмодерних віянь, вміло послуговується ними, іноді може видатися, що його цікавить лише сам процес написання, те, що приносить душевну втіху, що він пише тільки для себе і тільки заради внутрішнього задоволення, і якщо це виявиться цікавим для інших, то добре, а коли ні, то йому й діла до цього немає.
Але насправді це не так, що стало більш ніж очевидним після появи роману „Неврахована жертва”, крутого детективу, що має підзаголовок в дусі нашого часу „вбивство після вбивства”. Йому не байдуже як його слово відгукнеться в душі іншої людини, чи зачепить якісь струни, чи викличе несприйняття і протест. Він заінтригований сам і прагне інтригувати інших.„Коли я вперше почув про справу Євгена Домарецького з уст його матері пані Софії, і навіть пізніше, коли, спокусившись обіцяним гонораром, взявся допомогти їй і зайнявся, як вона сама це назвала, „незалежним журналістським розслідуванням” обставин загибелі її сина, відомого підприємця, власника кількох нічних барів і єдиного в нашому місті казино, то, звичайно, й гадки не мав, в якій халепі опинюся. То вже пізніше дійшло, що в нашій країні, коли берешся за такі справи, ніколи не варто сподіватися чогось доброго. За останні роки, здається, звик багато до чого і навіть у якийсь момент змирився з думкою, що вже отримав від долі свою пайку успіху і тому подібне, але справа Домарецького перевершила все це. Ті недобрі передчуття, що почали навідувати мене вже з самого початку моєї участі в цьому розслідуванні згодом цілком справдилися і, мабуть, всю решту своїх днів я не зможу без гіркоти і жалю згадувати про події тих кількох днів напередодні зими, свідком і учасником яких мені довелося бути...”