Предмет і завдання історії літературної критики, значення її вивчення у вузі
Другу групу джерел-об'єктів складають також зафіксовані в різного роду текстах оцінки літературних явищ, але прихованих до певного часу від публіки. Йдеться про щоденники і записники письменника, його епістолярій; про листування критиків з автором і поміж собою; читацькі листи до письменника і в редакції газет, журналів, видавництв; про "закриті" видавничі рецензії (там і тоді, де вони практикуються); про рукописи і різні варіанти літературно-критичних матеріалів, опрацьованих або самим автором на вимогу видавця, редактора, цензора, або без його відома — кимсь із редакційних працівників. Зіставлення таких матеріалів дає змогу простежити процес зародження оцінки, її розгортання в критичне судження й оформлення у статтю. Вони виявляють мотиви критичних чи апологетичних публікацій у критиці, ступінь громадянської відваги й щирості, відвертості критика, механізми "тиску" на критика, причини його відходу від активної літературно-критичної діяльності.
Третя група джерел-об'єктів історії літературної критики — це документи, які регламентують чи якось спрямовують літературне життя і тому опосередковано впливають на стан і характер поточної літературної критики: цензурні статути, циркуляри; програми панівних (правлячих) політичних партій, літературних об'єднань, до яких входить критик, з їх маніфестами, деклараціями, статутами і програмами їхніх друкованих органів.
Окрему групу джерел, яка може трактуватися найважливішою і подаватися першою в переліку, становлять матеріали, які свідчать про стан естетичної свідомості того періоду, критику якого вивчаємо. Це — теоретичні трактати з філософії, естетики, літературознавства, підручники, за якими ці предмети вивчаються у школах і вузах; це — характер політичного режиму, стан культури, її матеріальної бази, яка уможливлює активне функціонування художніх цінностей серед усіх верств суспільства.
Суспільно-політичні умови, культурологічний контекст, соціально-психологічна атмосфера в державі, в регіонах, колективах, сім’ях, морально-духовна розкутість людей — все це формує індивідуальну свідомість і письменників, і читачів, і критиків, визначаючи зрештою потребу в літературній критиці, її суспільний авторитет, необхідність вивчення в загальноосвітніх і вищій школах, особливості літературно-критичного дискурсу.
3. Взаємозв’язок історії літератури і літературної критики
Такий широкий компонентний склад джерел історії літературної критики при належному і повному його опрацюванні таїть у собі небезпеку втрати меж і специфіки літературної критики, розчинення її в історії суспільної думки. Це — реальна і досі актуальна проблема. Праці з історії філософії, з історії естетики, з історії літератури, з історії літературної критики в Україні мають здебільшого спільні джерела, перегукуються за змістом, мають синкретичний характер. У них дуже мало місця відведено дослідженню власне наукознавчих аспектів, специфіки знання в кожній галузі, особливостей форми праць, їх жанрів, композиції, стилю. Твердять, що це — специфіка духовного життя неповної нації, яка надовго втрачала свою державність, мала асиметричну структуру культури і т.д. Така позиція до певної міри слушна. І все ж вона вимагає критичного до себе ставлення і не може вважатися єдиною в організації освіти, культурного життя взагалі – тим більше в науці.Якщо філософія, естетика, теорія літератури, історія літератури та історія літературної критики складають теоретичний рівень суспільної свідомості і в межах наукової картини світу розрізняються за своїми предметами, за ступенем узагальнення явищ художньої культури, за мірою абстрактного та конкретного, об’єктивного та суб’єктивного у змісті категорій і понять цих наук 5, то вже за цими параметрами можемо виділяти, вибирати (навіть цитувати з тексту) думки, ідеї, поняття, що мають філософський, естетичний, теоретико-літературний, історико-літературний, літературно-критичний характер. Для історії літературної критики домінантою й критерієм відбору виступатиме насамперед оціненість висновків, понять; уявлень, спрямованих на явища поточного літературного процесу. Очевидно, історик літературної критики не зобов’язаний докладно і вичерпно відтворювати систему філософсько-естетичних поглядів письменників і критиків, але зрозуміти і враховувати їх він мусить, бо вони є основою оцінних суджень; так же він не має потреби вичерпно реконструювати діахронну фактологічну базу літературного процесу, без чого не обійдеться історик літератури, однак без знання (відчуття) історико-літературного контексту він не матиме шкали для поцінування нових творів як художніх, ориґінальних чи, навпаки, нехудожніх, банальних, вторинних і т.д.
Загальновідомо і безперечно, що шкільний (у старших класах) і вузівський курси історії літератури містять значний оцінний компонент, меншою чи більшою мірою торкаються літературної критики (критичні праці відповідного періоду), але в жодному з них немає цілісної картини, логіки руху літературної критики в усіх її формах побутування — від шпальт газет і журналів до листів і тематичних збірників, монографій. Критика там наявна як ідеологія, естетична концепція, полеміка, але не як творча діяльність зі своїми атрибутами. Чи треба їх знати? Безперечно. Адже цінність виявляється в усьому, аж до місця статті в газеті (на першій чи останній полосі і т.д.). Органи преси ведуть не тільки відкритий (текстуальне виражений) діалог, а й "полемізують" своїм паралелізмом, відштовхуванням, взаємодоповненням, вдаючись до т.зв. мінус-прийомів. Звісно, цей аспект періодики входить у предмет історії журналістики, однак без його врахування історія літературної критики не може бути повною, втрачає відчуття пульсування літературного критицизму, його стимулів, його імпульсів.