Українська література розстріляного Відродження
Там і перебував поет до глибокої осені, потім лікувався у тубінституті, а навесні поїхав до Карасану. Відтоді і назавше його життя підлягло суворому режиму.
На початку 30-х років, незважаючи на важку хворобу, літературна діяльність Плужника значно активізується, розширюються її горизонти: перекладає українською мовою.
Восени 1932 року поет повертаючись з Кавказу, заїздить до Харкова, де у вузькому колі друзів читає свою п‘єсу “Шкідники”.
Наділений даром передчуття, вразливою душею, Є.Плужник не міг не передбачити трагічних наслідків суспільних деформацій свого часу. Поет писав у своїх роботах про правду за що і був репресований. І 2 лютого 1936 року помер на Соловках.
Його звинуватили, що він був членом контрреволюційної організації. Розуміючи неповоротність далі, на допитах не творив опору. Вирок – 10 років ув‘язнення на Соловках, на далекій холодній Півночі. Похований у Братській могилі на Далеких Соловках.
Ще одним прикладом є Микола Костянтинович Зеров, який народився 26 квітня 1890 року на Полтавщині, в родині шкільного вчителя. Середню освіту здобув у Першій київській гімназії. Гімназія, в якій панував дух офіційної ідеології, нікого, ясна річ, не готувала до свідомої праці задля інтересів українського народу, але правда і те, що з її стін вийшло немало людей, чиї імена більшими чи меншими літерами вписані в історію України – діячів демократичного руху, науки й культури.
Він вийшов з гімназії 1908 року без чітких політичних переконань, але з психологічною готовністю до засвоєння демократичних ідей. Восени того ж року він вступив до університету св. Володимира в Києві, де в неспокійному середовищі політично активного студентства сформувався його світогляд.
Учився легко – знову, як і в гімназії, творилися легенди про його феноменальну пам‘ять. На історико-філологічному факультеті ( а Зеров обрав класичний відділ, де вивчав античну філологію ) викладачами були знані й шановні вчені. Але й були такі викладачі, які за умов пореволюційної реакції особливо запопадливо демонстрували свій монархізм і густопсовий, круто замішаний на чорносотенстві шовінізм, що розтлівало студентів дрібнодухих, схильних до угодовства, і водночас збурювало спротив свідомого і морально здорового студентства. Зеров охоче демонстрував свою огиду до найреакційніших викладачів, пропускаючи їхні лекції, а згодом організував предивне земляцтво – “ кролевецьке “, на зборах якого, як і на засіданнях грузинського чи вірменського, мовилося про гострі національні та соціальні проблеми.
Прагнучи прислужитися “включенню” національної культури в діалог культур європейських, Зеров наполегливо працював на перекладацькій ниві, явивши немало прикладів конгеніального відтворення поетичних шедеврів.
Звичайно ж, не всі переклади Зерова неперевершені, але й ті, що вважаються слабкішими мали для свого часу велике значення. Приклад – переклад драми Юліуша Словацького “Мазепа” (1926). Переклад Зерова згодом ліг в основу кількох цікавих спектаклів.
Після закінчення університетських студій він став учителем – упродовж трьох років викладав латинську мову та історію в гімназії містечка Златополь. У 1922 році Зеров повертається до Києва з Баришівки – стародавнє місто потроху відроджувалося, оживало після голодних літ. Не було столицею – нею нарекли молодий Харків.
Поету боліло те, що новітні “гермокопіди” нищили історичні пам‘ятки Міста, що його красу нівечив “несмак архітекторів – нездар і всюди залишив пожар” – усе те боліло поетові, але всьому наперекір він вірив у його щасливу будучину.
До революційного Києва Микола Зеров, як відомо, приїхав восени 1917 року. Спочатку викладав латину та історію в Другій українській гімназії, редагував бібліографічний журнал “Книгар”, а згодом зосередився на читанні курсу української літератури в Київському інституті народної освіти. На читанні та розробці, адже до революції в російському університеті св. Володимира і взагалі в жодному навчальному закладі імперії такої літератури не знали, а про Шевченка якщо й згадували, то тільки крізь зуби і, як правило, зараховуючи його до літератури російської. Тож належало підготувати систематичні виклади. Всю історію українського письменництва було поділено на чотири періоди: лекції про літературу з найдавніших часів до кінця XVIII століття читав Сергій Маслов ( згодом Навроцький ), про нову ( з кінця XVIII ст. і до кінця XIX ст. ) – Микола Зеров, про короткий період модерних течій ( з кінця XIX ст. і до Жовтневої революції ) – Павло Филипович, а Борис Якубовський, знавець поетики, оглядав те, що тільки-но народжувалося, покликання до життя волею народу, - українську літературу пореволюційної доби.Крім наукової роботи і читання курсу лекцій, усі професори ( за винятком Б.Якубовського, який був зайнятий секретарюванням ) багато часу віддавали розмаїтим студентським гурткам і семінарам “підвищеного типу”. Там поглиблено вивчалася творчість письменників-демократів, вироблялися навички самостійної роботи в галузі літературознавства та бібліографії, ентузіасти прилучалися до складання біографічних словників – готувалися кадри української радянської інтелігенції. На жаль, не всі учні Миколи Зерова виявилися вдячними і добропам’ятними, але в тім не його провина – він робив усе, щоб підтримати найздібніших і виховати їх свідомими свого обов‘язку перед народом.