Художньо-літературний твір
Мова художнього твору (мова художньої літератури, художня мова чи поетична мова) – мовна система, яка функціонує в художній літературі як засіб створення художніх образів; основний матеріал художника слова. Мова в художньому тексті служить для побудови художніх образів в уяві читача, виникнення власне художнього твору (естетичної реальності) в його свідомості, тому першорядною її функцією є образотворча (художньо-комунікативна, ейдологічна), а не комунікативна (функція спілкування, передачі інформації).Специфіка мови художньої літератури увиразнюється через конкретизацію понять „загальновживана мова" та „літературна мова". Один з найпоширеніших різновидів загальнонаціональної мови є загальновживана або розмовна мова. Вона використовується для повсякденного спілкування в неофіційних життєвих ситуаціях. Залежно від ситуації загальновживана мова набуває то більш побутового чи діалектного, то більш літературного чи професійного характеру. Розмовна мова активно послуговується діалектними та соціолектними елементами.
Якісно вищий рівень комунікації забезпечується літературною мовою. Ця мова складається на високому рівні культурного розвитку нації, вбираючи в себе все найбільш відстояне, відшліфоване з усіх типів загальнонаціональної мови. Літературна мова – це мова літератури загалом, а не лише художніх текстів68. Це мова, унормована на всіх своїх рівнях (фонетичному, лексичному, морфологічному, синтаксичному, орфоепічному, орфографічному та ін.), на відміну від розмовної мови, котра не має чіткої системи правил. Тому літературну мову ще називають нормативною мовою або мовою-стандарт.
Художню мову лише частково можна назвати різновидом літературної мови. Між ними витворюється складна система взаємостосунків. Передусім метою літературної мови є унормування комунікації (спілкування) в суспільстві, тоді як метою художньої мови є максимальна актуалізація висловлювання шляхом створення художніх образів. Основна функція мови художньої літератури не інформативна (чи комунікативна), а ейдологічна (образотворча).
З іншого боку, „поетична мова не може бути названа різновидом літературної мови, тому що вона має у своєму розпорядженні всі форми даної мови з точки зору лексики, синтаксису і т.д.– часто різні ступені її розвитку"69 (М. Ласло-Куцюк), тобто використовує весь арсенал загальнонаціональної мови, в тому числі і заборонені для літературної мови діалектні та просторічні пласти. Є художні твори, написані виключно діалектом (як у І. Франка, В. Стефаника чи М. Черемшини) або злодійським жаргоном (окремі тексти Війона). Художня мова має і власну лексику та фразеологію, яка використовується виключно в поетичних творах; наприклад, у Шевченка: братія моя; сизокрилий; луда; линути; благоденствіє; думи; на сторожі коло їх; марно сльози трачу та ін.
Однак незаперечним є і тісний взаємозв'язок між цими різновидами загальнонаціональної мови. Ідеться про те, що в художній літературі саме літературна мова найчастіше є тим тлом, на якому відбивається естетично вмотивоване, навмисне (свідоме) порушення норм. Таким чином відношення між літературною та художньою мовою має два боки. З одного боку, письменник для вираження особистого, неповторного, власних міркувань, змалювання власної художньої дійсності відходить від норм літературної мови (вдаючись до актуалізації, використовує і тропи, і стилістичні фігури, і звукопис, і марковану лексику тощо). З іншого боку, щоб читач зрозумів і оцінив авторську оригінальність письменник спирається на норму літературної мови (мови-стандарт). Такий діалектичний зв'язок і дає буття літературному текстові.
Слід зауважити, що письменник може дуже багато зробити для унормування загальновживаної мови, коли такої норми не існує. Відомі приклади – творення німецької літературної (унормованої) мови Лютером, чеської – Й. Добровським, словацької – Л. Штуром та А. Бернолаком, російської – О. Пушкіним тощо. Зачинатилем унормування української мови став Іван Котляревський, а основоположником нової української літературної мови є Тарас Шевченко.
„Клітиною поетичного твору", за М. Ласло-Куцюк, є речення. Саме на рівні речення відбувається „перетворення звичайної мови на поетичну" (художню)70.
Метою художньої мови є максимальна актуалізація (від латинського – дійовий, справжній, нинішній) висловлювання. Під актуалізацією розуміють використання зображально-виражальних засобів художнього мовлення таким чином, що вони здаються незвичними, одивненими. Актуалізація постає в „обгрунтованих відступах" (Л. Щерба) від мовних нормативів, зумовлює смислове переінакшення мовних елементів у художньому тексті.
Протилежністю до актуалізації є автоматизація, яскравим прикладом якої може служити наукова мова. Автоматизоване мовлення характеризується точністю понять і тверджень, часто воно використовує усталену термінологію. Термінологія і є результатом автоматизації (стереотипізації), коли „кожне, навіть найновіше поняття має своє точне визначення"71. Тоді як автоматизація робить мовні засоби механічними, актуалізація усуває механічний характер, робить вживання мови свідомим.У мові художнього твору актуалізуються не всі компоненти мови, а лише деякі або лише один, відповідно до мети, яку ставить перед собою автор. Однак при надмірному захопленні актуалізацією, що має місце в авангардистських та окремих модерністських та постмодерних творах, ми маємо справу з порожнім формалізмом, штучністю, претензійністю (книжки із порожніми сторінками, непов'язані між собою букви чи слова, надмірне цитування тощо). У справжньому літературно-художньому творі використовуються обидва способи перетворення типів загальнонаціональної мови у мову художню.