Неоромантична проза Юрія Яновського

Романтизм — могутній напрям в історії світової літератури. Разом із сентименталізмом романтизм був перехідною стадією від класицизму до реалізму, який остаточно утвердився в другій половині XIX ст. Перехід від класичного реалізму до модернізму на межі XIX і XX ст. певною мірою відродив романтичні тенденції в літературі — з'явився неоромантизм.

Розвиваючись у силовому полі поневоленої, бездержавної нації, українська література мала органічне історико-ідеологічне, філософське підґрунтя для активного вияву саме романтичного типу творчості впродовж усього XX ст. Це сприяло тому, що на загальному тлі світового художнього контексту вона залишила специфічно національні метаморфози романтизму, які літературознавство характеризує як «неоромантизм», «революційну романтику», «романтичний пафос соціалістичного реалізму, романтичну стильову течію» тощо. Ці новітні моделі романтизму, більше чи менше окреслені й самодостатні, повсякчас в українській літературі XX ст. виконували дуже різні, часом протилежні, хоч завжди симптоматичні, функції. Український модернізм і почався з активізації в художній свідомості романтичного як перетворювального, виражального начала, що зумовлювалося насамперед іншим естетико-гносеологічним орієнтуванням, спрямованим на нову інтерпретацію довколишнього світу. У ній домінує нова концепція людини як синтезованої єдності біологічного, метафізичного й соціального начал, нове, не споглядальне, а дійове співіснування ідеалу й дійсності, універсалізму й національного міфу. Тому саме романтична поетика визначала індивідуальний стиль О. Кобилянської, Лесі Українки, М. Коцюбинського, М. Вороного, Олександра Олеся, Г. Чупринки, «молодомузівців» і «хатян». Ще потужніше романтичні тенденції в різних варіаціях заявлять про себе в 1920—1930 pp. Саме на цей період припадає розквіт прозової творчості найпослідовнішого українського романтика Юрія Яновського.

Світобачення Юрія Яновського формували безмежні українські степи, працьовита селянська родина, яка в пошуках кращого життя переїхала до Єлисаветграда, коли майбутньому письменнику ледве виповнилося шість років. Згодом — навчання в народному та земському реальному училищах, студентські будні в Київському політехнічному інституті (1922—1924 pp.).

Форму художнього вираження своїх романтичних уявлень про світ письменник шукав наполегливо, але не завжди цілеспрямовано. У роки навчання в Політехнічному інституті він пише вірші (спочатку російською мовою) і читає їх на зібраннях інститутської літстудії. До віршування Ю. Яновський надалі повертатиметься протягом усього життя.

Новели перших збірок письменника («Мамутові бивні», 1925 p.; «Кров землі», 1927 р.) сприймалися швидше як пошуки свого голосу, ніж його винайдення. Але не важко помітити, що точка зору, і стиль в нього були неординарні, від новели до новели він прагнув подавати глибші картини свого часу та поривався, як і всі романтики, до відтворення часу істинного, ідеального.

Значним кроком стала романна проза Яновського, з якою він виступив у кінці 20-х років. На цей час він уже залишив навчання в Політехнічному інституті й повністю зайнявся літературною працею. Щоправда, поєднував він її з роботою в пресі, участю в дискусіях навколо питань, які відстоювало ВАПЛІТЕ (членом якої він був із часу її заснування), а протягом 1926—1927 pp. Яновському довелося також працювати редактором на Одеській кінофабриці.

Художня обдарованість письменника, безперечно, має виразне романтичне забарвлення. Більше того, його романтична обдарованість є еталонною, можна сказати — знаковою. В основі майже всіх новел Ю. Яновського 1920 pp. лежить якийсь вирішальний для життя молодого героя момент (родова пристрасть усіх романтиків). Автора-романтика цікавила не еволюція характеру, а поведінка героя в умовах найважчих випробувань. Тенденції революційного романтизму були своєрідною преамбулою його «зрілого» неоромантизму, який най-повнокровніше виявився у двох творах прозаїка — романах «Майстер корабля» (1928 р.) та «Чотири шаблі» (1930 p.).

Уже сама тема роману «Майстер корабля» — море й кіномистецтво — виконана в сміливому неоромантичному ключі, значно розширювала ідейно-проблемні й стилістичні обрії української прози. Євген Маланюк зазначав, що Яновський «відкрив і завоював нам море, море в значенні не географічному чи навіть геополітичному, а в значенні психологічному, як окремий духовний комплекс, який був або ослаблений у нас, або й цілком спаралізований» Утім, лише завдяки неоромантичній поетиці Яновському вдалося виконати цю своєрідну й цікаву місію, про яку він, мабуть, і не підозрював.Окрім усього, «Майстром корабля» письменник демонстрував нову форму, у якій домінував раціоналістичний стрижень, поетика умовного моделювання. Через образ оповідача — сімдесятилітнього То-Ма-Кі — автор розмірковує сам і змушує всіх інших персонажів постійно «мудрувати». Оповідь ведеться переважно у формі ліричної сповіді То-Ма-Кі. Йдеться про минуле, але з висоти майбутнього — із 70-х pp. XX ст. Ця оповідь переривається вставними «історіями» з життя інших героїв, які самі їх згадують, — і тут, звичайно, фантазії прозаїка немає меж. Яновський зміщує не лише різні часові, але й просторові площини: композиція досить вільна, роман розбудовується на очах у читача — автор зумисне залучає до активної співучасті в такому віртуальному творенні нової дійсності. Авторська (а також читацька) уява мандрує слідом за дією, що відбувається (реально або в споминах) то в Місті (тобто Одесі), то в Італії, на острові Ява, в Румунії. Ця дія більш авантюрно-пригодницька, інтригуюча, аніж логічно-описова, герої постійно перебувають у якихось випробувальних, критичних ситуаціях, що спонукають до вибору. Зовнішній сюжет час від часу переходить у сюжет внутрішній (що стосується емоційних переживань героїв) і навпаки. Сама метода написання «Майстра корабля» дуже специфічна для 20-х pp. XX ст. — читач стає співучасником творення нового, українського модерністичного роману. Яновський постійно на цьому наголошує, оминаючи традиційну реалістичну описовість, однак при цьому дбає про викінченість і свіжість своєї новоявленої моделі. В основі ліричної стихії твору — романтика безкраїх морських просторів (на яких «кожна дорога нова, і кожне місце — дорога»). Вона здатна кликати з затхлого затишку власного дому, вабити в незвідані краї, до нових висот людського духу.