Твори Івана Франка для дітей

Я. Франко щиро любив рідну землю. Україна, її природа та люди живуть у його віршах, оповіданнях, повістях. З великою майстерністю малює він чудові пейзажі Прикарпаття. Найулюбленіші для поета кар­тини весняного пробудження, коли тане сніг, скресає лід на річках, зацвітають перші квіти. І ми розуміємо, що це не просто картини природи, а й відтворення ду­шевного стану людини, яку не зламали тяжкі життєві обставини, що мужньо вистояла в боротьбі.

З теплим сердечним почуттям, з батьківською лю­бов'ю писав Іван Франко про дітей. За словами Михай­ла Коцюбинського, він «наче спочиває на дітях од моря сліз і горя, співцем якого він зробився». Сучасники І. Франка розповідають, як тепло ставився письменник до малечі. Це була любов, зіткана з найніжніших людсь­ких почуттів. Де б він не зустрічав дітей, завжди знаходив час з ними поговорити, послухати їхні розповіді.

«Життя,— говорив Франко,— мені мало всміхалось, а діти були тим весняним сонячним промінням, яке зігрівало моє серце».

Іван Франко написав цілий ряд оповідань, героями яких є сільські діти. Ці оповідання постали на основі його власних спогадів про дитинство, років навчання в сільській і міській школах і мають здебільшого авто­біографічний характер. У них, як казав сам Франко, відтворені картини виховання сільської дитини «від перших проблисків власного думання, а кінчаючи най­вищими ступенями середньої школи», формування її характеру, становлення особистості.

Найулюбленіший герой І. Франка — хлопчик Мирон. З ним ми зустрічаємося в багатьох оповіданнях.

П'ятирічний герой оповідання «Малий Мирон» ви­кликає наші симпатії допитливістю, здатністю самостій­но мислити. Дитина замислюється над безліччю пи­тань, відкриває для себе чудовий світ навколишньої природи, власним розумом доходить до невеликих, ча­сом наївних, але важливих для неї відкриттів. Яке ж майбутнє чекає цього розумного хлопчика? Чи змо­жуть розвинутись його природні здібності в умовах злиднями прибитого, забобонами затурканого села? Нічого втішного не може відповісти на це питання пись­менник. Можливо, що стане малий Мирон таким са­мим забитим, темним, згорьованим селянином, як і більшість його односельчан. А якщо він здобуде освіту і присвятить своє життя допомозі бідним людям то й тоді чекає на нього безрадісна доля: «Навістить він і стіни тюремні, і всякі нори муки та насилля людей над людьми, а скінчить тим, що або загине десь у бідності, самоті та опущенні на якімсь піддашші, або з тюрем­них стін винесе зароди смертельної недуги, котра перед часом зажене його в могилу, або, стративши віру в свя­ту, високу правду, почне заливати черв'яка горілкою, аж до цілковитої нестями. Бідний малий Мирон!»

Та ось сільський хлопчина, що виростав на лоні при­роди, під опікою люблячих батьків, змалку привчений до праці, з радістю йде до школи («Грицева шкільна наука»). Вже на першому уроці вчитель «потягнув його за понятливість різкою по плечах». А далі щоденна бійка, безглузді методи навчання зовсім вбили в хлоп­ця інтерес до шкільної премудрості, перетворили його на переляканого, забитого «тумана вісімнадцятого». Після року навчання «Гриць вертав додому якраз та­кий мудрий, яким був перед роком». З усієї шкільної науки виніс він лише безглузде «а баба галамага».

Тяжкою і безрадісною була шкільна наука і для ма­лого Мирона, героя оповідань «Олівець», «Під оборо­гом», «Schonschreiben».

Жорстокі, бездушні вчителі, які знали лише один засіб впливу на учнів — різку, зубрячка, далекі від жи­вого життя шкільні предмети перетворювали роки на­вчання на справжню каторгу. Школа калічила дітей не тільки фізично, але й вбивала в них «всяку іскорку критики і власної ініціативи», перетворювала слабших на духовних калік. У серцях же сильніших духом про­ростало обурення і «вічна ворожнеча проти усякого поневолення та тиранства».

Багато радощів давало сільській дитині спілкування з природою. Герой оповідання «Під оборогом» малий Мирон повертається з міської школи на канікули до бать­кової оселі. Увесь тиждень працює він разом з дорос­лими на полі, на косовиці, але вже в неділю — він вільний. «Для нього немає більшого щастя, як самотою блукати по лісі — рано в неділю, коли там нема ні жи­вої душі... Він слухає шуму дубів, тремтить разом із осиковим листочком на тонкій гілляці, відчуває розкіш кожної квітки, кожної травки, що хилиться під вагою діамантового намиста роси...» Природа виховує в душі хлопця розуміння краси навколишнього світу, вона для нього жива істота, він прагне зрозуміти її голоси. Як з живою істотою стає він на двобій з сліпою силою стихії. Розуміючи, що зловісна градова хмара несе за­гибель полям і сіножатям, знищить наслідки великої щоденної селянської праці, малий Мирон перемагає власний страх, заклинає хмару: «Не пущу! Вертай на­зад!» І відбувається чудо — хмара обминає оброблені .поля, градова злива падає на ліс.