Легенди та перекази про диких птахів

Восени, коли бувають «кучки», тоді й горобці літають також кучками. Взимку їх багато гине.

У селі Микольському розповідають, що коли розіп'яли Господа, то на хрест його сіло двоє горобців — червоний (червоноголовий) та сірий. Червоний гукав: «Помер, помер!», а сірий (звичайний наш): «Жив, жив!». Тоді один з вояків ударив спасителя списом у бік. За це Господь прокляв горобців, не благословив їх у їжу (хоча дехто й їсть) і спутав їх, щоб вони не ходили по землі, а стрибали.

У селі Біло-Куракиному того ж повіту записано такий варіант цієї легенди. Горобця проклято за те, що, коли розіп'яли Христа, горобець весь час гукав: «Жив, жив!». Розбійники повернулися і забили Господу залізний цвях у саме серце. У слободі Кризькій кажуть, що горобці, крім того, приносили й залізні цвяхи, якими прибивали до хреста Спасителя. Тому залізними цвяхами «І Боже як гріх» (дуже грішно) збивати домовини, «клепу-вати» ікони і кріпити іконостаси.

Для кожного, сподіваємось, цілком зрозуміло, що всі такі легенди, ґрунтуючись на апокрифічних оповідях, водночас скористалися з тих звуків, які найчастіше видають горобці, і які справді дуже схожі на слово «жив».

Вбачаючи в горобцях породження чорта, вважаючи їх фізичними, так би мовити, винуватцями хресних страждань і навіть смерті Спасителя, народ ставиться до горобців вельми вороже. Діти нещадно розоряють їхні гнізда, всіляко знущаються з горобців, і ніхто не зупиняє їх у цьому.

Щодо солов'я (справжній, курський, різноголосий, степовий), у проскурівському повіті твердять, ніби в нього зовсім немає задньої частини — її відірвав у солов'я кліщ. Ось чому соловей, боячись аби кліщ не відірвав у нього й ще чогось, не спить і тепер цілими ночами і весь час співає: «кум кліщ».

Про походження солов'я знаходимо у П.Куліша таку легенду-казку. Одна дівчина дуже запала в серце вужеві. Та й сама закохалася в нього. Він і повіз її до себе в палац. А в нього палац весь був з кришталю. Стояв він під землею, в якійсь могилі, або що. Ну, звісно, старенька мати попервах побивалася за донькою. Та й як, насправді, не побиватися ?.. А донька — спізналася вона там з вужем, чи не спізналася, але, як би там не було, завагітніла і, коли настав час, розродилася близнятами — хлопчиком і дівчинкою. Обоє як з воску вилились у матір. А вона з себе була така гарна, мов квітка. Ось, коли Бог дав діток, вона й каже: «Як вже наші діти людьми народилися, то ми їх у людей і перехрестимо». Сіла в золоту карету, поклала діток собі на коліна й поїхала в село до священика. Іще карета не докотилася до царини, а матері вже хтось доніс про це. Стара зчинила галас на все село, схопила косу та й до царини. Бачить дочка неминучу смерть, та як заголосить до діток, а тоді й каже: «Літайте ж ви, мої дітки, пташками по світу: ти сину, соловейком, а ти, донечко, зозулею». Випурхнули — соловейко у праве, а зозуля в ліве віконце карети.

Карета, коні та інше все не знати, де й поділися. Не стало й доньки, тільки понад шляхом на тому місці виросла глуха кропива.

Про походження зозулі є й докладніша легенда-казка, яка в цілому дещо нагадує щойно наведену. Купались якось у ставку дівчата. Виходять з води, і кожна стала брати своє плаття, одна дівчина — до свого плаття, аж дивиться, а в нього забрався вуж. Лежить, згорнувшись в клубок — ніяк не можна тій дівчині взяти плаття. Що тут робитимеш? Нема в що їй вдягтися. Аж раптом вуж і каже дівчині: «Я вилізу, та тільки за умови, щоб ти була моєю, а то не віддам плаття». Як тут за вужа заміж іти?! Стоїть бідна дівчина біля води: стояла вона там доти, доки череда пішла в село. Нарешті, взяла вона своє плаття у вужа й каже до нього: «Піду за тебе, присилай сватів». Старости не примусили себе довго чекати, подала їм дівчина рушники, ось відгуло весілля. Чоловік не бере її до себе додому, а каже: «Поживемо поки що у твого батька».Чи довго, чи недовго так вони жили тільки якось чоловік заявляє їй, що піде на те саме місце, де вона тоді купалася: «Піду, — каже він, — а коли дуже вже засиджуся там, то прийдеш туди й гукнеш: ку-ку! ку-ку! ку-ку! Я зразу і явлюся до тебе. А тепер іди: треба зі своїми рідними побачитися. Бачиш, — каже, — ти не схотіла в моїх рідних жити, а мені без них сумно». Пішов. Нема його й нема. Пішла жінка на те місце, де вона колись купалася з подругами. Приходить і гукає: «Ку-ку! Ку-ку! Ку-ку!» Виплив її чоловік і зажили вони знову разом, як і раніш. Через якийсь там час чоловік знову збирається йти до своєї рідні, а жінці наказує викликати його з води, якщо він часом надто вже засидиться у своїх. Тоді зібрався і втретє провідав їх. «І цього разу мене так само викликатимеш: прийдеш до води й скажеш: «Ку-ку! Ку-ку!» Може трапиться, що тепер я й не випливу до тебе. Та коли сам не випливу, то пришлю свого приятеля. Схочеш зі мною побачитися, сідай на нього, коли він випливе, — приятель цей і відвезе тебе до моїх рідних. Не бійся сідати на нього: він мій щирий товариш. Отож прийди, благаю тебе, до мене. А коли не приїдеш, то не будеш мені за жінку й не повернешся вже до своїх рідних, а перекинешся на птаха».