А.Кримський
Ім’я Агатангела Кримського – поета, філолога, одного з найвидатніших лінгвістів світу, знавця санскриту, східних і західних мов широко відоме не лише в Україні. Саме Кримський став секретарем заснованої гетьманом Павлом Скоропадським Української Академії наук і очолював її історико-філологічний відділ. Він опрацював «Найголовніші правила українського правопису». Ім’я українського академіка у 1970 році було занесене у перелік видатних діячів світу ЮНЕСКО.
25 січня 1871 року у Володимирі-Волинському народився майбутній визначний діяч України. Деякий час навчався у гімназіях Острога і Києва. В 1885 вступив до Колегії Павла Ґалаґана у Києві, де значний вплив на формування його мав П. Житецький. Після закінчення колегії ( 1884) А.Кримський добре володів німецькою, французькою, польською, грецькою, італійською і турецькою мовами. В 1892-96 - навчався у Лазаревському інституті східних мов у Москві, а з 1896 - на історико-філологічному факультеті Московського університету. А.Кримський брав активну участь в українському національному житті кін. 19 ст., вів листування з відомими діячами української культури - О.Огоновським, Б.Грінченком, І.Франком та ін. У цей період своєї діяльності К. вів наукову полеміку з Соболевським, який пропагував гіпотезу М.Погодіна про те, що давні кияни були росіянами, які тільки в період татаро-монгольської навали відійшли на північ. У 1896-98 перебував у науковому відрядженні в Сирії і Лівані. В 1898-1918 А.Кримський викладав арабську, перську, турецьку мови та історію країн мусульманського Сходу в Лазаревському інституті східних мов (з 1900 - професор), Після встановлення в 1917 української державності А.Кримський вирішив повернутися на батьківщину. У 1918 став професором Київського університету (до 1941, з перервами). В червні-листопаді 1918 А.Кримський разом з В.Вернадським, М.Василенком та ін. був одним з організаторів Української Академії Наук, незмінний секретар та голова історико-філологічного відділу (до 1929). Протягом 1921-29 А.Кримський очолював Інститут сходознавства ім. О. Потебні в Києві. В травні 1928 після чергового переобрання А.Кримського секретарем УАН більшовицький уряд не затвердив його на цю посаду, а незабаром були ліквідовані і всі установи, які очолював вчений. В 1930-і рр. А.Кримський був практично усунений від науково-викладацької роботи в академічних установах України. 20.7.1941 А.Кримського було заарештовано співробітниками НКВС, звинувачено в антирадянській націоналістичній діяльності і ув'язнено в одній із тюрем НКВС в Кустанаї (тепер Казахстан). Помер (за ін. дан., був закатований) 25.1.1942.
А.Кримський - автор численних праць з історії та культури арабських країн, Ірану, Туреччини та ін., семітології, історії, ісламу ("Історія мусульманства", 1904-12 "Історія арабів і арабської літератури", 1911-12 "Історія Персії та її письменства", 1923 "Історія Туреччини та її письменства", 4 тт., 1924-27). Окремі історико-літературні монографії А.Кримського присвячені "Хамасі" Абу Таммана, Абану Ліхікі, Хафізу, П. Алеппському. Велику увагу приділяв дослідженню історії української мови і літератури, фольклору, етнографії. А.Кримський - автор праць: "Українська граматика" (2 тт., 1907-08), "Нариси з історії української мови" (1922, у співавторстві з О. Шахматовим), редактор першого тому "Академічного словника" (1924). Як письменник А.Кримський відомий поетичними творами на східні теми, що увійшли до збірки "Пальмове гілля" (З тт., 1901, 1908, 1922), оповіданнями (зб. "Повістки й ескізи з українського життя", 1895 і "Бейрутські оповідання" 1906 та романом - "Андрій Лагоський" (1905, повністю опублікований в 1972). А.Кримський належать численні художні переклади Антари, Омара Хайяма, Сааді Хафіза, Міхрі-Хітум, Фірдоусі та багатьох ін., у т.ч. західноєвропейських поетів.
А.Кримський (1871—1941) був не тільки визначним орієнталістом, але й істориком української мови, фольклористом і перекладачем. Фактично навіть філологам мало відомо про його літературну творчість — поезію та прозу. Освіту дістав у знаменитій Колегії А.Галагана у Києві, вищу — на історико- філологічному факультеті Московського університету та в Лазаревському інституті східних мов у Москві, в якому з 1898 р. був доцентом, а згодом і професором арабської філології та історії Сходу. У 1896—98 рр. студіював у Сирії.
Повернувшись до Києва 1918 р., став одним із фундаторів Всеукраїнської академії наук і її першим неодмінним секретарем. Ця сторінка організатора науки в Україні була надзвичайно драматичною — з огляду на боротьбу ідейно-психологічну з... М.Грушевським. С.Павличко детально зупиняється на цьому в останньому розділі. Використовуючи малодоступні архівні дані, свідчення сучасників тощо, дослідниця фактично унаочнює урок трагічного непорозуміння українських інтелектуалів-патріотів, з якого скористався тодішній (кінець 20-х років) режим. Чим це обернулося для Кримського, Грушевського, Єфремова, багатьох інших науковців та української науки загалом — факт відомий.Особливою пружиною дослідження є акцент на пошуках Кримським власної політичної та сексуальної ідентичності. Цей наголос органічно виник із скрупульозного аналізу його життя і творчості, здобутого за допомогою новітнього інструментарію. Заново відкрито — перепрочитано — роман Кримського «Андрій Лаговський», «дешифрування» якого методом психоаналізу розгортає сюжет драматичних пошуків головним героєм (котрий є alter ego автора) власної сексуальної самототожності. Досить переконливо авторка вибудовує багатозначний перегук реальних фактів життя Кримського та їхнього відображення в тексті, долучаючи сюди також зафіксовані у слові свідчення з щоденників та листів, зокрема до Франка та Грінченка.
Постає своєрідний «науковий детектив», заснований на старанному вивченні текстів. Монографія цінна тим, що має надзвичайно багате тло: сучасні дослідження з проблем особистісної ідентичності, також «модні» в часи Кримського публікації Фройда, Крафта-Ебінга та ін. Докладно аналізується елліністична теорія Еросу, життя і творчість Оскара Вайлда, роман росіянина М.Кузміна «Крила» тощо. Усе це — поважне підгрунтя для вивчення феномену Кримського, зокрема, природи його неврозів і відтворення тонкощів психічного життя у поетичній та прозовій творчості. Справді, для вдумливого дослідника тексти говорять самі за себе. Відтак читач може збагнути, чому Кримський не був здатен вийти за рамки особистого досвіду в тій-таки творчості, як душевно-тілесна нереалізованість шукала забуття в науковій діяльності. Ця постать починає розкриватися через «двозначні» юнацькі щоденникові записи та листування, у якому Кримський, з одного боку, «виливає душу», а з іншого — «заплутує сліди». Зрештою, дослідниця висновує: життєва аскеза призводить до завмирання творчості, яка живиться так чи інакше еросом, а не логосом. Щодо логосу, то Кримський виявив себе авторитетним вченим у таких різних галузях, як історія, мовознавство, що природно поєднувалися в його практиці визначного сходознавця. Тобто, Кримський був філологом у найширшому розумінні цього слова. Саме слово, тобто українська мова, стало визначальним у його пошуках національної ідентичності. Справа в тому, що «за кров’ю» ця людина не була українцем. Він походив із російськомовної родини, батько — зросійщений не в першому поколінні кримський татарин, мати — білоруска. Ще в Колегії Галагана під впливом — найбільше — Житецького, Кримський прилучився до української мови як прибрано-рідної, але пізніше життя у Москві та наукова творчість російською мовою внесли певний дисонанс у свідомо обраний шлях. Втім, пошуки «остаточної» політичної платформи привели Кримського до твердого «політичного українства». Він категорично не приймає поверхове українофільство. Мало того, він виявився більшим українцем, ніж «закононароджені», а в політичних поглядах — більшим радикалом, ніж такі діячі, як, наприклад, Драгоманов, із котрим затято полемізував. Дослідження С.Павличко дає можливість спостерігати, як поряд із українським «татарське» усе більше стає рідним для Кримського: свого часу до тюркського елементу він ставився досить недоброзичливо. Дослідниця підкреслює: бути чужим у своїй країні, мові, навіть у біологічній статі — надзвичайне випробування. Однак така «постмодерна позиція» була вкрай плідною — і творчо, й інтелектуально. Взагалі, перебування на «кордоні культур», політичних поглядів створюють особливий феномен Кримського.