Біографія В’ячеслава Липинського
У 1913 рогу гетьман П. Скоропадський призначив В. Липинського послом до Австрії. В 1919 році він прибув до Райхенау, щоб уже більше ніколи не повернутися на Україну. Приблизно таким шляхом розпочав емігрантську епопею і колишній однокласник Липинського, вже згадуваний тут Іван Фещенко-Чопівський. Сумним фактом нашої історії є те, що два таких видатних політичних діячі, які зробили величезний внесок у справу відродження української державності, представляли дві протилежних течії національного руху, і, зрештою, опинились по різні боки ідеологічних барикад.
На еміграції Липинський став головним ідеологом української державності, обстоюючи монархічні засади. Він вважав, що Українська держава має бути синтезом культурних досягнень Заходу і Сходу, і разом з тим традиційних основ свого існування. Влітку 1920 року Липинський заснував Союз хліборобів-державників, бо саме в цій верстві бачив рушійну силу побудови Української держави.
В. Липинський редагував науково-публіцистичний часопис "Хліборобська Україна", на сторінках якого було надруковано його програмну працю "Листи до братів-хліборобів", названу "державницьким Євангелієм" України. В передмові до неї автор зазначав, що "книга ця призначена для тих сучасних і будучих, якого б вони не були обряду, мови і племені - мешканців української землі, що хотітимуть окремої і суверенної рицарською дисципліною і вірністю провідників здобутої, на співпраці класів во ім'я Релігії, Землі - Батьківщини і Авторитету - побудованої української держави". Викладені Липинським у цій праці визначення політичної культури в органічному взаємозв'язку з розробкою проблем функціонування еліт в Україні і постання монархічної гетьманськоі держави є значним внеском у розвиток світової політичної теорії взагалі і української політології як науки зокрема.
1926 року В. Липинський очолив кафедру політології і соціології в Українському науковому інституті в Берліні. В цей час він не полишав наукової діяльності. Написав ряд статей, опублікованих у книзі "Релігія і церква в історії України", розпочав роботу над історіософською працею "Гетьманство - теорія української трудової монархії". Але важка хвороба перервала напружену творчу працю вченого. 14 серпня 1331 року, під час лікування в Австрії, Вячеслав Казимирович Липинський пішов із життя.
При аналізі літератури, присвяченої творчості та політичній діяльності видатного українського історика, політолога, громадського діяча В. К. Липинського, звертає на себе увагу недостатній ступінь дослідженості його поглядів на зовнішню політику і самої його постаті як дипломата.Після здобуття Україною державного суверенітету гостро постало завдання формування самостійного зовнішньополітичного курсу як невід\'ємної складової частини будь-якої незалежної державності. У зв\'язку з цим варто враховувати як певний попередній досвід міжнародних відносин українських держав періоду 1917-1923 рр., так і оригінальні погляди на цю проблематику визначних українських інтелектуалів та політиків того часу, і, зокрема, В. Липинського, тим більше, що деякі з них не втратили своєї актуальності і зараз.
Справа наукового дослідження вказаного аспекту творчості Липинського суттєво ускладнюється тим, що він фактично не залишив нащадкам спеціальних студій з теорії міжнародних відносин або ж історії української дипломатії. Відтак необхідно, крім більш докладного вивчення праць самого Липинського, звернути увагу на літературу мемуарного напрямку, особливо праць керівника зовнішньополітичного відомства Української держави Д. Дорошенка "Мої спомини про недавнє минуле" та 2-томної "Історії України. 1917-1923". Додаткову можливість для висвітлення поглядів Липинського на міжнародне становище України та його праці на дипломатичній посаді надає використання документів архівного фонду Міністерства закордонних справ Української Держави, де міститься листування представництва у Відні з Києвом, особисті листи Липинського Д. Дорошенку.
Перші міркування відносно ролі незалежної України серед держав світу з'являються у В. Липинського ще до 1917 р. Перебуваючи за кордоном, у Австрії та Швейцарії, він подає думку створення у колах української політичної еміграції організації, яка б пристосувала боротьбу за самостійну Україну до міжнародних відносин.До питання зовнішньої політики України Липинський підходить як прибічник ідеї монархічного ладу і відродження української державності. Справа та прерогатива монарха, вважає він, зорганізувати армію і державну адміністрацію, включаючи й дипломатичну. Для нього була цілком імовірною залежність міжнародної політики від внутрішньої, спроможність держави досягти успіху зовні лише за ефективної побудови сильної соборної національної держави на терені самої України. З цієї точки зору Липинський дає у другій частині відомої праці "Листи до братів-хліборобів" оригінальне тлумачення проблеми зовнішньої орієнтації політики України.
По-перше, він застерігає, що "розмови про орієнтацію звільняють політиків на Україні від тяжкої внутрішньої, організаційної праці". По-друге, Липинський рішуче відкидає зовнішню орієнтацію як вирішальну умову національно-державного будівництва. Безумовно, на цю його думку вплинуло надзвичайно важке міжнародне становище України, коли, як підкреслює автор, жодна сусідня держава не стала б допомагати новій Україні, бо їй не потрібно ніякої України. "Ніхто нам не збудує держави, – пише він, – коли ми самі її не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути". На жаль, зазначає Липинський, ніхто з наших сусідів чи дальших держав, на кого орієнтуються українські політики, в створенні сильної незалежної держави в Україні не зацікавлений: "Якби нас було не 40 міліонів, а 1 міліон, і якби ми жили в якихсь пустинних горах або болотах, а не на найкращій в Європі землі, то діставши відповідну суму франків чи фунтів і трохи готової поліції, можна було б від біди завести й у нас свій державний лад".