Життєвий і творчий шлях Уласа Самчука

Улас Самчук — автор мемуарів “П’ять по дванадцятій” (1954), “На білому коні” (1956), “На коні вороному” (1974) тощо.

Уласа Самчука справедливо назвали “Гомером українського життя ХХ ст.”. Він створив неповторну художню панораму своєї епохи, показав рідний народ у періоди вирішальних випробувань, особливо в епопеях “Волинь”, “Ост”.

Це — письменник-традиціоналіст, реаліст, епік. Його індивідуальний стиль відзначається детальними, “спокійними” описами побуту, праці різних суспільних верств, але насамперед селян. Він спромігся глибоко проникнути у внутрішній світ українського селянина, психологічно вмотивовано передати його емоції, переживання, думки.

Образи-персонажі творів У.Самчука живі, яскраві, без штучної ідеалізації. У зображенні пейзажу він виступає справжнім поетом, залюбленим у красу рідної землі, хоча ту красу більше доводилось носити з собою в серці, аніж спостерігати в дійсності.

У живописанні художнім прозовим словом сучасної йому української національної історії Улас Самчук досягнув більших верших, ніж хто інший. Він посідає одне з почесних місць в українській літературі ХХ століття, його твори здобули величезну популярність у світі.

2. Трагедія українського народу – голодомор –

у творчості У.Самчука

1933 року свiтову громадськiсть приголомшило нечуване в iсторiї лихолiття, яке спало на голову українського народу - органiзований сталiнсько-бiльшовицькою системою СРСР голодомор, що призвiв до зменшення українцiв на одну п'яту, - сучаснi дослiдники обчислюють кiлькiсть жертв порядком 7,5-8 мiльйонiв. Психiчнi вiдхилення мертвих канули в небуття разом з їхнiми виснаженими тiлами. Зранена психiка живих залишилася на все життя. Її ж вони передають своїм нащадкам, навiть тодi, коли б їм цього не хотiлося.

Улас Самчук належав до лiтератури української дiаспори, тому згадаймо визначальнi риси емiграцiйних творiв.

Iсторiя української дiаспори розподiляється на три основнi перiоди: 1921-40 рр., коли Захiдна Україна знаходилася пiд владою Польщi: 1941-45 рр., коли дiти перших емiгрантiв поверталися на Україну, сподiваючись на нацiональне вiдродження пiд фашистською владою, та 1945-54 рр., перiод заснування лiтературного об'єднання "Мистець кий Український Рух" (МУР), яке дало початок систематизованому лiтературному життю в емiграцiї. Головними цiлями дiаспорян було створення "великої лiтератури", себто творiв свiтового рiвня та органiчного, нацiонального лiтературного стилю. Вони намагалися в повнiй мiрi користуватися перевагами вiльного свiту. Вiдзначалися войовничою вдачею, мужнiстю, азартом боротьби.

Дiаспорним письменникам була притаманна глибока релiгiйнiсть. Вони розумiли iсторiю українського народу в дусi страдницького шляху Христа на Голгофу, тому, на вiдмiну вiд свiтських iсторико-полiтичних тлумачень поетiв-шiстдесятникiв, Самчук запропонував релiгiйну версiю трагедiї голодомору.

"Марiя" - найсенсацiйнiший твiр письменника та перший художнiй документ української лiтератури про голодомор. Для розкриття теми автор використав жанр Житiя Святих. Найпопулярнiшi джерела цього жанру - давня поема "Ходiння Богородицi (себто Дiви Марiї) по муках" (про що зазначає й назва роману) та страдницькi подвиги християнських Святих (Зосими, Саватiя та iн.)

Початок твору - звичайне селянське життя з його щоденними турботами й радощами. Коханого Марiї Корнiя забирають до росiйського флоту, де вiн пробув сiм рокiв, ставши за цей час учасником нещасли вої для Росiї вiйни з Японiєю. Не одержавши вiд свого коханого жодного листа, Марiя подала рушники Гнатовi, парубковi тихої, але наполегливої натури, невгамовному хазяїновi.

За роки служби Корнiй нахапався того, що стало визначним у характерi його середульшого сина Максима, - зневаги до рiдної мови, бездумностi та жорстокостi. Але любов Марiї (пiсля повернення Корнiя вона покинула Гната, вийшла замiж вдруге за того, кого любила по-справжньому), невсипуща праця на землi - повернули його у звичайне селянське русло.

Тут сюжет скрiплений таємницею. Коли Корнiй та Марiя сп'ялися на ноги, хтось у Великодню нiч пiдпалив їх нову хату, клуню, хлiви - усе обiйстя. Перед самою Марiїною смертю приходить до неї старенький чернець, колишнiй її чоловiк Гнат, i просить у неї прощення за свiй злочин. Усвiдомлюючи необхiднiсть прозвiтувати про нього перед Найвищим Судом, Гнат вiдчуває потребу у спокутi.