М.Коцюбинський Тіні забутих предків
Повість ствеpджує пеpемогу світлих сил над темними і ця пpоблема пpодовжує жити і сьогодні. Вона хвилює нас, адже з поступом людства впеpед не поменшало зла. Hавпаки, інколи здається, що воно всесильне. І тоді хочеться поpинути в той казковий світ письменника, пpоникнутися оптимізмом його пеpсонажів, їхнім умінням пpистосовуватись до життя, бачити його кpасу і попpи всі життєві негаpазди жити. Саме викоpистання Михайлом Коцюбинським фольклоpних джеpел наповнило повість "Тіні забутих пpедків" тою силою, що дає наснагу до життя; пpавдою і тим чаpом, які допомагають зpозуміти, що смуток скоpоминущий. Так, силою, пpавдою, чаpом, які незмінно ховає в своїй глибині скаpбниця наpодної душі.Але показуючи побут гуцулiв, оспiвуючи казкову природу Карпат, Коцюбинський цiкавиться всiм: i родовою помстою, "яка захована серед гуцулiв", i iнструкцiєю годованцiв, що дає старим якийсь час пожити безжурно, i вiльна любов... Родова помста. Не раз звучали трембiти про смерть на подвiр'ї гуцула. Це зiйшлись на вузькiй дорозi два роди: Палiйчуки та Гутенюки. Знову пролилася гаряча кров, знову злiсть закипiла в грудях i слiпила очi. Гарячi, завзятi гуцули у ворожнечi, вiльнi в коханнi.
А на полонинi, високо в горах живуть нявки, у скелях ховається щезник. Гарної днини виходять з води на берег русалки, щоб спiвати пiсень про потопленикiв, i сушать своє блiде тiло на каменi.
Разом з героєм повiстi Iванком читач побуває серед вiвчарiв i дiзнається про їх побут, звичаї, послухає гуцульськi коломийки. "Ось високий ватаг, наче дух полонини, обходить з вогнем стоїще. Обличчя в нього поважне, як у жреця, ноги стоять щедро i широко... Вiн серцем чує хiд полонинський, далеке дихання отари, подих весни, зiтхання землi". Все в життi гуцулiв возвеличене i оспiване письменником, вимальова не в деталях.
Пiснею, думою, легендою, чарiвною казкою називають цю повiсть, бо джерела її - iз гуцульського життя, з глибин народної пiснi, легенди, казки.
Iз перших сторiнок ми поринаємо у свiт народних переказiв i вiрувань. Малий Iванко живе серед таємничих розповiдей про лiсовикiв i нявок. В скелях є злi духи, а в рiках - русалки. Веселий чугайстер подарував йому пiсню, яку вiн так довго шукав. Iванко знається на травах: одомен, пiдойшла - це помiчне зiлля. Марiчка звертається до ворожки i носить на тiлi часник, наговорений нею. Свiт народних звичаїв, легенд, вiрувань, народної медицини - це стихiя, в якiй кохають, спiвають, вмирають, живуть гуцули. А таке злиття з природою, коли ти i полонина, Черемош, бiланя i голубаня - єдине цiле, це вiд народного свiтобачення, вiд народного свiтосприймання.
"Тiнi забутих предкiв" -- дума про добро i зло, любов i ненависть. Одвiчнi прагнення людини до краси, любовi, добра. Та на перешкодi завжди злi сили, земнi i небеснi. Пiснею переплелись вони в життi Iвана, головного героя повiстi М. Коцюбинського "Тiнi забутих предкiв".
У казковий, зачарований свiт природи покотився вiн зеленими царинками, маленький i бiлий, наче банька кульбаби. Зустрiли його гори своїм синiм диханням, пiснi веселого чугайстра. Але сумнi чорнi смереки нашiптували йому про панування нечистої сили, русалок, нявок, щезника. Не раз здригалась душа Iванкова вiд цих розповiдей...
Та й у свiтi людей не легше. Народилось в сiм'ї Палiйчукiв двадцятеро дiтей, а живими залишились тiльки п'ятеро. Не раз звучала трембiта, оповiдаючи про смерть у господi Палiйчукiв. Та батько i брат загинули вiд рук ворожого роду. Знала ненависть дорогу i до серця Iванового. Не раз хапався за татову бартку в бажаннi помститися родовi Гутинюкiв. Та страшнi хвилини слiпої злоби розтопили глибокi матовi чорнi очi Марiчки. То була велика i єдина пiсня життя Iванково го, бо вквiтчала всi полонини своїми спiванками про їхнє кохання Марiчка, а з мережаної дудки Iванка "з гори на гору, з поточка на поточок пухала коломийка, така легенька, прозора, що чуєш, як од неї за плечима трiпають крильця..." То ж несила було жити Iванковi, коли загинула Марiчка.
Цiй свiтлiй силi кохання протиставленi почуття Палагни та Юрка. Не ховаючись нi вiд кого, зраджує вона Iвановi i стає любаскою Юри. Та й вiн, спiзнавшись з нечистою силою, уособлює зло, темну сторону життя.
Гине Iван, зачарований нявкою. Зло перемагає. Але смертю своєю стверджує вiн невмирущу силу кохання. Заключна сцена повiстi є ще одним тому ствердженням. Перемогу сил життя над смертю ми бачимо в останнiх рядках твору. Ними письменник завершує роздуми про сили добра i зла, ненавистi i любовi.Твiр має глибоке фольклорне корiння, що живить творчу уяву митця. Повiсть випромiнює свiтло народної фантазiї, до якої завжди були чутливi українцi. Фольклорнi образи беруть участь у подiях, впливають на життя людей. У дусi кращих традицiй зображено чисте, глибоке кохання, яке буває один раз у життi. Iван i Марiчка мають спорiдненi, незглибимi душi, якi нестримно тягнуться одна до одної, бо тiльки в єдностi знаходять свою гармонiю. Тужливий голос трембiти супроводжує їхнє кохання вiд народження до фатального фiналу. Це почуття з самого початку приречене на трагедiю, бо воно бiльше i сильнiше за життя. Пiснi так i ллються iз серця Марiчки. Iван же виспiвує душу грою на флоярi, бо самих тiльки слiв замало, щоб виразити красу i силу кохання. "Марiчка обзивалась на гру флояри, як самичка до дикого голуба - спiванком. Вона знала їх безлiч. Звiдки вони з'являлись - не могла б розказати". То були коломийки - улюблений поетичний жанр гуцулiв, що засвiдчив обдарованiсть i духовну красу цього народу. Iван i Марiчка кохаються на лонi одухотвореної природи, злившись iз нею в єдине цiле. I таїнство природи, i таїнство любовi сприймаються в нерозривнiй єдностi. Але природа вiчна, а в людському життi все має свiй початок i кiнець. I чарiвний навколишнiй свiт сповнений не лише добрих духiв, а й злих сил, якi шкодять людинi, забирають у неї найдорожче. Iван i Марiчка довiрили природi свою таємницю, а вона безжалiсно винесла жорстокий вирок їхньому коханню, наславши лиху повiнь, яка забрала дiвчину в iнший свiт, де похмурими примарами блукають тiнi предкiв. А може, той свiт кращий за цей? Та всеодно там немає милого... I з тої митi життя втрачає для Iвана будь-який сенс. Вiн ще тримається за нього, навiть одружується i знаходить розраду в господарствi, але то вже не життя, а його жалюгiдна подоба. Повсякденнi клопоти про худобу замiнюють Iвановi пiснi i кохання. Тому не дивно, що вiн стає легкою здобиччю нечистої сили. Людина, яка зреклася духовного життя, перетворюєть ся на iграшку в руках жорстокої долi. Письменник широко використовує повiр'я й образи української народної демонологiї. Мабуть, не випадково Iван не може розминутися з демонськими iстотами: одна його сусiдка - вiдьма, що постiйно шкодить худобi, iнший сусiд - злий чаклун, який зваблює Палагну, а Iвана позбавляє здоров'я, волi, iнтересу до життя i врештi зводить його зi свiту. Здається, нещасний чоловiк з готовнiстю йде назустрiч смертi, бо вона являється йому в дорогому образi далекої коханої. У глибинi душi Iван усвiдомлює, що то не Марiчка, а нявка водить його лiсом. За народними повiр'ями, мавками ставали нехрещенi дiти або молодi утопленицi. Та Iван забуває про обережнiсть. Вiн такий щасливий чути любий голос Марiчки, вiдчувати тепло її тiла, бачити миле обличчя, що не боїться вже нiчого: "Всi його клопоти i турботи, страх смертi, Палагна i ворожий мольфар - все кудись щезло, все одлетiло, наче нiколи нiчого такого не було. Безжурна молодiсть i радiсть знову водили його по сих безлюдних водах..." Iван навiть рятує мавку вiд чугайстра, пускаючись iз ним у такий шалений танець, який може бути тiльки передсмерт ним... Голос Марiчки зводить його до безоднi, де закiнчується мученицьке життя на цьому свiтi, щоб продовжитися в iншому, де вже не буде розлуки з коханою, де їхнi душi поєднаються навiчно...