З історії української освіти в діаспорі

Так, наприклад, в оголошеному конкурсі на найкращого учня Українознавчої школи у м. Сиракузи (Канада) у квітні 1969 р. було висунуто ряд вимог, серед яких були і такі: учень мусить завжди говорити з українцями тільки рідною мовою. Кожного дня повинен прочитати не менше десяти сторінок української книжки. Добре знати життєпис Т.Шевченка, І.Франка та Лесі Українки. Вивчати по два вірші із творів згаданих поетів. Щонеділі та у свята вислуховувати уважно Божу службу та проповідь у церкві [9, 23].

Отже, збереження власної ідентичності гостро переймало українську громаду в західному зарубіжжі, що відбивалося на діяльності української школи, її планах та завданнях. І це цілком зрозуміло, бо саме зі школою українська громада пов'язувала своє майбутнє та можливість вберегти нові покоління українців від асиміляції.

Східною діаспорою прийнято називати республіки колишнього Радянського Союзу, де компактно проживають українці. Це Росія (Поволжя, Кубань, Далекий Схід), Казахстан, Татарстан, Білорусь та ін. Першими учасниками великого переселення українців на Кубань, за межі України, були козаки ліквідованої у 2-й пол. XVIII ст. російським царатом Запорізької Січі. Пізніше сотні тисяч українців у пошуках землі для господарювання та кращої долі часто під тиском імперської російської влади переселялись у східні регіони Російської імперії.

Історія східної української діаспори сповнена прагнень тисяч українців розвивати власну культуру й освіту у місцях свого компактного проживання. Мрії про власну рідну школу частково були здійснені у 20-30-х рр. ХХ ст.: у багатьох республіках Радянського Союзу відкрилися тисячі початкових і середніх українських шкіл, технікуми, кілька українських факультетів переважно педагогічного напрямку. У цей час українські школи у республіках СРСР забезпечувалися підручниками, укладеними і виданими в Україні. Разом із тим на Північному Кавказі (Ростов-на-Дону, Краснодар) у кінці 20-х-на початку 30-х рр. почали видаватись оригінальні підручники з елементами української регіональної історії, культури і літератури. Першими кубанськими авторами-укладачами навчальних книжок із української літератури стали П.Гребінник, Л.Гринь, В.Очерет, К.Обловатий, Г.Майданник, Ф.Пестушко, Ю.Таран та ін.

Питанням регіонального змісту навчання на Північному Кавказі приділялася посилена увага. Так, в одному з місцевих освітянських документів наголошувалося: "Слід висунути рішучу потребу сучасного моменту - вивчення місцевого фольклору кубанського. Кубань із її багатим мовним скарбом з цього боку зовсім не вивчена. А між тим вона не була ізольована від України. Весь час був щільний зв'язок між цими частинами колишньої Росії ще з дореволюційних часів..." [10, 66].

Процес українського духовного відродження на території Росії і в інших республіках СРСР, починаючи з 1932 р., було припинено тоталітарним сталінським режимом. Сотні тисяч українських дітей залишились там і залишаються досі без рідної школи, української книжки.

Протягом 1920-х-1950-х рр. в Радянському Союзі відбувалося штучне перемішування народів, яке пояснюється намаганням влади створити імперію з однорідним зрусифікованим етносом, назва якому "єдиний радянський народ". Тільки в 1926-1939 рр. з України на Далекий Схід, в Сибір та Сахалін вибуло 2,8 млн. осіб. З районів СРСР в Україну у цей період було переселено (переважно росіян) понад 220 тис. осіб. Підтримувалось владою та економічно стимулювалось переселення українців до республік Середньої Азії, Прибалтики, Кавказу і одночасно оселення в Україні осіб із цих республік. Українці в республіках СРСР не мали національних прав. Духовне відродження українства у 20-х рр. ХХ ст. виглядає як видатний, але короткотривалий сплеск української духовності.

З початку 1990-х рр. у східній діаспорі почалися процеси відродження українського шкільництва, культури. Постають українські земляцтва (Нижньовартовськ, Барнаул, Якутськ, Амурська обл., Душанбе, Таллінн, Кубань, Східна Слобожанщина (Курська, Білгородська і Воронізька області Російської Федерації). Українські громади відкрили недільні школи в Москві, Алма-Аті, Єревані, Вільнюсі, Владивостоці, Краснодарі, Ризі, Таллінні та в ін. містах.Отже, в східному українському зарубіжжі відкриваються перспективи розвитку української освіти і шкільництва, а з ними намічаються і вироблення новітніх концепцій українських підручників взагалі і з української літератури зокрема. Досвід такої роботи у минулому, особливо у 20-х рр. ХХ ст., вартий ретельного вивчення вітчизняною наукою.

Без сумніву, підручники і посібники з рідної літератури в діаспорі створюють основу для вивчення дітьми рідного художнього слова. Саме від їхнього рівня науковості і практичної доцільності значною мірою залежить успішне засвоєння літератури, а отже і формування відповідних культурних цінностей в українських дітей у діаспорі.

Підручник із української літератури у діаспорі є багатофункціональним педагогічним явищем, що розвивається за об'єктивними законами удосконалення навчальної книжки і є підвладним впливам педагогічної науки і запитам суспільства в галузі освіти. Важливий внесок у науку створення навчальної книжки з літератури додає освіта в західній і східній українській діаспорі.