Підручник з літератури в східній діаспорі

Зрозуміло, що тільки потужні освітні центри у Львові і Києві могли на той час забезпечувати школи на Берестейщині українськими підручниками.

У 20-х-поч. 30-х рр. минулого століття в потужному сплеску українізації, яка розгорнулась на усіх теренах СРСР, у місця, де компактно проживали наші земляки, було відкрито сотні українських початкових і середніх шкіл. Наприклад, у станиці Полтавській на Кубані і в станиці Новоанненській на Поволжі були відкриті українські педтехнікуми та відділення в інститутах. У Краснодарі - український робітфак.

Про інтенсивність відродження української школи в східній діаспорі свідчить такий переконливий факт, як функціонування в Російській Федерації на кінець 1932 р. Українського педінституту в Краснодарі та українського відділення в Саратовському та Благовіщенському педагогічних вузах [60, 25-26].Важливі здобутки в галузі розробки змісту українських підручників намітились у 20-х-поч. 30-х рр., коли не тільки в Україні, але й у місцях компактного проживання українців на територіях радянських республік нестримно розгортався процес українізації.

Підручники, звичайно, в українські школи завозилися з Батьківщини, де розгорнув широку підготовку навчальних книжок Український науково-дослідний інститут педагогіки і набирали обертів потужні книжкові видавництва.

Разом із тим українська громадськість у східному зарубіжжі, батьки учнів відразу побачили деяку невідповідність підручників із України потребам і можливостях їхніх дітей, народжених в інших, ніж в Україні, географічних і соціокультурних умовах. Крім того, не все гаразд було і з самим постачанням навчальної книжки в східне зарубіжжя. У цьому зв'язку показовим є лист українських вчителів із КАРСР (Казакстан) до заступника наркома освіти О.Карпека від 13 листопада 1931 р., в якому наголошується на такому:

"Від Ново-Російської ШКМ Актюбінського р-ну

Наркомос України т. Карпеко

Ми, українці, що працюємо в Казакській республіці в кількости 14 осіб, командировані цього року на роботу по українізації, до цього часу не маємо жодного українського підручника і навіть українського чи будь-якого програму і працюємо без керма і вітрил, становище наше, безумовно, негарне. І ті величезні завдання, що покладає на нас партія, ми, безумовно, повинні і виконаємо за умов, коли ви нам допоможете. Дуже просимо Вас, щоб Ви нам якнайскоріше допомогли.

З компривітом

За дорученням групи

Горбань" [там само, 256].

Утворилася своєрідна суперечлива ситуація: підручників з України для навчання явно не вистачало, але й ті, що доходили на місця, не відповідали потребам школярів у східному зарубіжжі.

Мабуть, саме з усвідомлення цих причин виникло питання про підготовку і видання в Україні адаптованих для східної діаспори підручників. На одній із нарад при заступнику наркома освіти УССР Є.Гірчаку 25 березня 1932 р. було зафіксовано виступ якогось працівника міністерства Іванівського, який висловив побажання щодо поліпшення забезпечення учнів навчальними книжками в діаспорі. Він сказав: "Треба поставити питання про виготовлення методичної літератури, яка б була пристосована до місцевих потреб Казахстану, для цієї роботи треба використати Ундіп, Дослідну станцію" [там само, 257].

Невідомо, яким був результат цієї пропозиції, бо невдовзі українізація в Україні стала різко згортатись, а всі українські школи і вузи на території СРСР, поза Україною, було закрито, а питання про адаптовані підручники автоматично зникло з порядку денного радянських науково-методичних досліджень.