Енеїда І.Котляревського – її місце в українській духовній культурі

У XVII–XVIII ст. широкої популярності набуває бурлеск. Спочатку в Західній Європі, а потім і в Росії з’являється бурлескний жанр, пов’язаний з пародіюванням високої, урочистої тематики. Особливо зручною для бурлескно-травестійного пародіювання виявилася Вергілієва “Енеїда”. З’явився цілий ряд “Перелицьованих “Енеїд” (Д. Лаллі, А. Блюмауера, М. Осидова), а також російських ірої-комічних поем, насамперед бурлескної поеми В. Майнова “Елисей, или Раздраженный Вакх”, у якій відверто пародіювався класичний античний епос.

Бурлескно-травестійні твори були широко представлені у XVIII ст. і на Україні. У пародійних різдвяних і великодніх віршах-травестіях об’єктом висміювання виступають біблійні мотиви тощо. Бурлеск і травестія в розвитку українського історико-літературного процесу в цей час, безперечно, мали позитивне значення. О. Білецький слушно зауважив, що бурлескна (жартівлива) література стала перехідною ланкою від шкільно-церковної схоластики, що не відповідала вже новим духовним потребам українського народу, до світського, пізніше реалістичного письменства на Україні.

Остаточного удару церковній схоластиці завдала “Енеїда” І. Котляревського.

Приступаючи до опрацювання Вергілієвої “Енеїди”, І. Котляревський використав тільки сюжетну канву античної епопеї. Певною мірою взірцем для нього і була і “Вергилиева Энеида, вывороченная наизнанку” М. Осипова.

Якщо попередники і сучасники І. Котляревського, звертаючись до Вергілія, насамперед вдавалися до пародіювання його класичної епопеї, її образів, драматичних колізій тощо, то український поет свідомо ставав на інший шлях – він прагнув до “перелицювання”, травестування римського оригіналу, переосмислення його патетичної тематики в підкреслено зниженій тональності. При цьому І. Котляревський відмовляється від багатьох епізодів, образів і ситуацій першоджерела. І водночас уводить нові життєві картини, наближає його до української дійсності, надав всьому твору народно-національного колориту. “Енеїда” І. Котляревського безсумнівно перевершує всі попередні травестії Вергілієвої епопеї, які “давно відійшли до історико-літературного архіву” (О. Білецький).

У поемі І. Котляревського бурлеск набував нових естетичних функцій – сміх його виходить за суто розважальні межі, він набирав нового призначення, проникаючи у сфери серйозні. Цілком у дусі естетики просвітительського реалізму І. Котляревський реалістичними мазками (зрозуміло, в гумористичних тонах) подав талановите художнє відтворення звичаїв, “народного побуту, народної психології. Об’єктивного критицизму український поет досягав у зображенні представників панівної феодально-поміщицької верхівки, виступаючи, по суті, поборником “мужичої правди”, яку бачить у духовно здоровому житті народних мас. У своїй “Енеїді” І. Котляревський зачіпав основний соціальний конфлікт сучасної йому епохи, але, перебуваючи на суто поміркованих просвітительських позиціях, він, як і П. Гулак-Артемовський та інші письменники дошевченківської доби, не сягав далі морального ‘‘ осуду соціального зла і закликав до морально-етичного перевиховання суспільства, його членів в інтересах “общого добра”[1].

Під впливом нових віянь епохи розвитку капіталістичних відносин, все міцніючих вимог наближення літератури до життя народу, активізації реалістичного типу мислення, органічного засвоєння етичних уявлень “людей старих” І. Котляревський, вивертаючи “наизнанку” класичний античний оригінал, відмовляється від послуг традиційних “жеманних”, “од старості сварливих муз”; він кличе нову музу – “веселу, гарну, молодую ”, і з її допомогою, насамперед слідуючи правді життя, – майстерно змальовує широку художню панораму української національної дійсності у властивих їй суперечностях. Зважаючи на жанр поеми, І. Котляревський у зниженій яскраво гумористичній тональності, у дусі народної сміхової культури подає життя і побут різних суспільних верств України кінця XVIII – початку XIX ст.

“Енеїда” – твір просвітительського реалізму, пройнятий справжнім гуманізмом. Всі свої симпатії в ній І. Котляревський віддає людині праці, покріпаченій, визискуваній, “бідній, нищій…”. З гордістю говорить автор про героїчне минуле народу. Тут і згадки про жорстоку боротьбу з татарською ордою, і про Сагайдачного, про битву “під Бендер’ю” і про знамениту Полтавську баталію 1709 року, в якій брали участь об’єднані російські і українські полки, і про народного героя Максима Залізняка. Оспівуючи патріотизм народу, возвеличуючи героїчні національні традиції, І. Котляревський не раз закликає співвітчизників до виконання високого громадського обов’язку – до захисту рідної вітчизни:

Любов к отчизні де героїть,

Там сила вража не устоїть,