Драматургічна глибинність Миколи Куліша
"...Колись мені гралось от що. Я на світанку виходжу, розумієте, на невідому алею. Ростуть могутні дерева. Тепер таких нема. Ну, такі, як на героїчних пейзажах Пуссена. А далі -передсвітанкове небо. Такого не буває. На мене чекає прекрасна дівчина. Такої теж не буває. У неї очі як передсвітанкове небо, тремтять губи. Я цілую їй руки, і ми йдемо по алеї в якийсь невідомий, неземний край. Мусить зійти зовсім інакше сонце, не наше, погане, а зовсім нове. Ми йдемо та йдемо. Ми ніби вічно йдемо... Тепер? Тепер от що: минули і революції, і соціалізм, і комунізм. Земля стара й холодна. І лиса. Ані билиночки на ній... Сонце- як місяць, а місяць- як півсковорідки - сидить останній музикант і грає на дуду. (Грає на дудці). Це теперішня моя композиція..." ( 3 , 305).
М.Куліш - це не лише драматичний письменник національного духу й національних натур, це й співтворець (разом з М.Хвильовим, В.Підмогильним, М.Зеровим та іншими) інтелектуального напрямку в українській літературі, інтелектуальних характерів й концептуальних колізій.
М.Куліш спирався на драматичний досвід своїх попередників в українській літературі - М.Кропивницького, І.Карпенка-Карого, М.Старицького. Він використовував їхні творчі ідеї, мотиви, композиційно-художні здобутки в розробці аспекту селянського життя, побуту, стосунків. У Кулішевих творах відбилася поетика характерів "з народу", специфіка конфлікту, заснованого на зіткненні двох груп персонажів -"багатих" й "бідних", використання прийому лейтмотивної фольклоризації драматичної оповіді, уведення реплік, сцен, дійових осіб комедійного гатунку, що класично виведені українською драматургією другої половини XIX століття.
Особливо відчутно органічний зв'язок Кулішевих п'єс "97" та "Комуна в степах" з творчістю Карпенка-Карого. Його стилістика розробки народних типів й селянських колізій виявилася важливою для формування ранньої Кулішевої естетики, у якій домінували традиції реалістично узагальненої психологічної драматургії.М.Куліш продовжував і розвивав інтелектуально-психологічні традиції драматичної творчості В.Винниченка. Проблеми міського життя, складної психології різних представників української інтелігенції, занурення в людську психіку на рівні підсвідомих, ірраціональних начал, протистояння світоглядних й етичних доктрин, уперше виражені у Винниченкових драмах, постали в п'єсах Куліша ("Зона", ''Народний Малахій", "Закут", "Патетична соната", "Вічний бунт", "Маклена Граса") новим класичним продовженням інтелектуалістського напрямку в національній художній культурі. Як і Винниченко, Куліш активно уводив до концептуальної формації та архітектоніки своїх п'єс характерні риси, композиційно-структурні прийоми модерного драматичного мислення. Особливо це відчутно в світоглядних драматичних творах - "Народному Малахієві", "Патетичній сонаті", "Вічному бунті".
Симптоматично, що простежуються певні художні паралелі між найсильнішими п'єсами В.Винниченка й М.Куліша - символіко-фантасмагорійними трагедіями "Чорна Пантера і Білий Ведмідь" та "Народний Малахій".
Обидві характеризуються рисами метатворів, якостями "вічних" і концентрових художніх явищ, широкою філософсько-етичною зосередженістю, екстравагантними фабулами, акцентуйованимй головними дійовими особами, підтекстовою напруженістю, заглибленістю в потаємний підсвідомості, якостями химерної, підкреслено умовної сценічної дії, елементами художнього абсурдизму (в "Народному Малахієві" вони представлені значно концентро-ваніше, сформованіше), кульмінаційними фіналами, необмеженою палітрою поліінтерпретаційності.
Варто зазначити, що Куліш уважно стежив за динамікою творчості Винниченка (насамперед драматургії) і у його емігрантський період. Кулішеві думки, спостереження другої половини 20-х років свідчать про те, він вважав Винниченкові драми, створені в еміграції, вагомою часткою сучасної української художньої культури і висловлювався зате, щоб вони ставилися в Україні.
Для формування художньо-сценічної культури Куліша як комедіографа суттєве значення мали творчість Гоголя та Мольєра. Відомо, що, працюючи над сатиричною комедією "Хулій Хурина", він ураховував сюжетно-композиційний досвід Гоголевого "Ревізора", а створюючи комедію-водевіль "Мина Мазайло", драматург застосовував окремі прийоми, що були розроблені Мольєром у п'єсі "Міщанин-шляхтич".
М.Куліш продовжив розробку жанрового багатства, розмаїття української драматургії. Його спадщина містить драми, комедії, трагедії. Він розвивав жанри соціально-побутової драми ("97", "Комуна в степах"), побутової комедії ("Отак загинув Гуска"), психологічної драми ("Зона", "Закут"), гротескної комедії-сатири ("Хулій Хурина"), абсурдистської трагедії ("Народний Малахій"), філософсько-інтелектуальної драми ("Вічний бунт"), психологічно-інтелекгуальної трагедії ("Патетична соната"), соціальної комедії ("Мина Мазайло"), алегорійно-психологічної драми ("Прощай, село"), соціально-метафоричної драми ("Маклена Граса").
Микола Куліш досконало володів художньою технікою і драматургічним інструментарієм анатомування дійсності. Він тонко відчував не лише ті проблеми, що вже набули або набували актуальності, але й ті, що тільки мали постати перед українським суспільством.