Олена Теліга (1907-1942)

О. Теліга розвивала кращі традиції української літе­ратури, передовсім Лесі Українки, що не раз зазначала емігрантська критика. Як поетеса, як прихильник суворих ритмів вона ніколи не втрачала жіночих інтонацій. Так, вірш «Вечірня пісня» — це поезія думки, яка виповнює строфи, відбиваючи гострі суперечності людської душі: лірична героїня прощається зі своїм коханим, якого вона має зібрати в похід, «коли простори проріже перша сурма». Рядок «Я плакать буду пізніш!» поступово розгор­тається у парадоксальному образі:

Тобі ж подарую зброю:

Цілунок гострий, як ніж.

Щоб мав ти в залізнім свисті

Для крику і для мовчань —

Уста рішучі, як вистріл,

Тверді, як лезо меча.

На думку В. Державина, цей вірш свідчив «про без­межні сили, які велика поетка таїла в собі і які вона само­жертовно зофірувала, разом з життям, своїй нації».

Роль жінки у суспільстві, в житті нації — одна з го­ловних тем лірики О. Теліги. Це не квола істота, не Рабиня («Я руки, що била, не пробачу...»), це дружина й помічник чоловіка-воїна, це новий тип особистості — вольової, цілісної, внутрішньо дисциплінованої натури, не­втоленного життєлюба («Пий же бризки, свіжі та іскристі Безіменних радісних джерел!»), який свідомо йде назустріч небезпекам в ім'я високих ідеалів:

Коли ж зійду на каменистий верх

Крізь темні води й полум'яні межі —

Нехай життя хитнеться й відпливе,

Мов корабель у заграві пожежі.Цей тип досить характерний для емігрантської лірики (Є. Маланюк, Олена Теліга, О. Ольжич), він постав з особливостей національного духу української еміграції, зосібна молоді, яка почала активно готуватися до від­новлення історичної справедливості у рідному краї, охоп­леному хвилями більшовицьких репресій, розчленованому сусідніми країнами. Це прискорило об'єднання розпоро­шених національних угруповань в ОУН (1929). Обмежу­ватися лише естетичними питаннями видавалось би за та­ких обставин неприпустимою розкішшю. Водночас поети-емігранти, прихильники високої духовності, не дозволяли собі перетворювати мистецтво на агітку. Про це, зокрема, писала О. Теліга у статті «Прапори духа», пафос якої спрямовувався проти зловживання плакатністю та «сірим позитивізмом», що не мають нічого спільного з лірикою. Головна мета, що її ставила поетеса у запальних пуб­ліцистичних виступах, як і в ліриці, — будити національну свідомість. Найвиразніше ця теза пролунала у статті «Пар­тачі життя».

Розкол ОУН, що стався 1940 р. внаслідок тактичних та персональних розходжень, тяжко дався взнаки під час світової війни, послабив організовану боротьбу україн­ського народу проти німецьких окупантів. Це відчула на собі й О. Теліга, яка разом з У. Самчуком перейшла неле­гально кордон між Польщею та Галичиною (15 липня 1941 р. поблизу м. Ярослава). Але Львів зустрів їх неприязно. Не­вдовзі поетеса разом з групою О. Ольжича переїздить до Рівного, а 22 жовтня — вона вже в омріяному, напівзруйнованому Києві, де мельниківці, незважаючи на не­безпеку, заснували Українську національну раду. О. Теліга як член референтури культурної комісії створила «Спілку письменників», переважно з початківців. Водночас вона перебирає редагування додатку «Література і мистецтво» при газеті «Українське слово» і готує його під свіжою, бойовою назвою «Літаври». Тут друкувалися талановиті твори українських поетів та прозаїків як знищених сталінізмом, так і емігрантів. Сіючи зерна національної самосвідомості в окупованому Києві, О. Теліга не опублі­кувала жодного панегірика гітлерівцям, з презирством ста­вилася до одописців: «Це мабуть, ті ж самі писаки, що й Сгалінові так щедрували» . Певна річ, це не могло не ви­кликати підозри фашистів, які після невдалих спроб при­боркання «Літаврів» на початку 1942 р. їх закрили. О. Оль-жич намагався переконати О. Телігу виїхати з міста, але вона категорично відмовлялася: «Я з Києва вдруге не по­їду». Знаючи про масові арешти українців 7 лютого і про те, що гестапо влаштувало засідку в приміщенні Спілки письменників на Трьохсвятительській вулиці, вона 9 люто­го пішла на чергове зібрання, де й була заарештована.