Степан Олійник
Факти, які Олійник використовував для творів, були такими типовими, що часто люди впізнавали себе в його героях. Степан Іванович розказував, як після читання вірша “У клубі” до редакції “Перця”, де він тоді працював, надійшов лист з Одеського обласного відділу кінофікації, в якому вказувалося: “... факти, про які йдеться у вірші,... підтвердилися. Вживемо заходів”.Анекдотично звучить оповідь про резонанс від “Номенклатурного Мацепури”. Після появи в “Перці” цього фейлетону до його автора зателефонували з... республіканської прокуратури й попросили дати адресу високопоставленого чиновника, що зганьбив себе негідними діями.
Дехто з читачів гуморесок Олійника навіть постраждав. Так, працівника бензоскладу з Тернопільщини позбавили роботи за те, що... вголос читав “Дорогу даму”. Та ще й коментував. А йшлося в сатирі про типову дружину секретаря райкому партії, котра зловживала посадовим становищем начальника-чоловіка. Після появи вірша в “Правде” дехто з керівних осіб каявся, визнаючи провину. Скажімо, секретар міському партії з Донбасу. Збереглася стенограма його виступу: “Критика в газеті, стаття про “дорогу даму” були справедливими, і я їх повністю визнаю”. Образ діда Терешка також взято із життя. Це був земляк, селянин із Одещини. Виступ його на колгоспних зборах в інтерпретації Олійника змушував сміятися до кольок у животі. Особливо у виконанні видатного майстра слова Юрія Шумського. Цей твір увійшов до репертуару великого артиста назавжди. Читав він гумореску й у Кремлі під час Першої декади українського мистецтва в Москві. Сміху Олійникового боялися, а самого його любили. Нащадок чорноморських козаків хотів бути якомога ближчим до народу. Навіть не користувався мікрофоном під час виступів. Говорив: “Так до людей ближче”.
Часто повторював: “Поганий той сюжет, котрий не підкріпляється життям”. І радив молодим колегам по перу дотримувати цього принципу. До слова, за все життя ні до кого не звернувся на “ти”. Тільки на “ви”.
“Коли вже у тебе така невидержка,
то пиши, сину,
але пиши правду...”
Якось батько застав сина вдосвіта за столом. Просидів він тоді ніч, складаючи першого дописа до районної газети. Бо переймався хлопчина тим, що про інші села пишуть, а про його — ні. Тож висмикнув із зошита папірець, запалив каганець і сів за кореспонденцію. Замість адреси вказав телефон редакції, думав, що то найголовніше. Адже апарата у вічі не бачив. Так у газеті “Червоний степ” за № 184 в 1925 році з’явилася дитяча наївна “Пригода з Іваном”. Батькову настанову: “Ну що ж, коли вже у тебе така невидержка, то пиши, сину. Але пиши правду. Боже тебе спаси збрехати що-небудь” — запам’ятав назавжди. Ставши відомим письменником, часто казав, що в кожного свій шлях у літературу. Один летить літаком, інший їде поїздом, а йому випало йти пішки.
Ще в студентські роки, коли заарештували Степана Івановича, одним із свідчень “буржуазного націоналізму” стала українська сорочка. Донощик повідомляв, буцімто Олійник вербував у молодіжне підпілля лише тих, хто одягав вишиванки. Справді, свого часу поклялися вони з Володимиром Івановичем носити українські сорочки. Незалежно від моди. Як талісман. І на столі слідчого вона лежала поруч із конспектами та віршами. У першій своїй битві в 1941-му в Голосіївському лісі він теж був у ній. Командир парашутно-десантної бригади Олександр Родимцев неабияк здивувався, коли перед ним постав “вояк” із посвідченням газети “Червона Армія” не в гімнастерці, а в розірваній, вкритій пилюкою... українській сорочці. “Білобілетник” Олійник дістав тоді у подарунок трофейний пістолет.
Розповідали, що коли Степан Іванович лікувався в знаменитій одеській клініці Філатова, то теж не розлучався з вишиванкою. Його талісман приніс невимовну радість: після операції на очах, виконаної талановитим хірургом Надією Пучківською, почав бачити. Винятково скромний чоловік їй навіть не зізнався, що є депутатом Верховної Ради СРСР, кавалером орденів Леніна, Трудового Червоного Прапора і лауреатом Державної премії СРСР.
Степан Олійник воював, як кажуть, на пташиних правах, бо військова комісія визнала його непридатним до армійської служби. Згодом генерал-майор Родимцев і поет ще раз зустрілися на берегах Волги. Війна знову наздогнала письменника під Сталінградом. Після евакуації пішов працювати в “Сталінградську правду”. Коли ж ворог наблизився до міста, газета стала прифронтовою, а Олійник — прифронтовим кореспондентом. Створив образ веселого солдата, українського Тьоркіна. Маршал Чуйков розпорядився вірш “Сталінград” видати окремою листівкою. Її вручали новобранцям, коли ті переправлялися через палаючу Волгу. Чуйков читав уривок із цієї поезії на мітингу, присвяченому перемозі під Сталінградом.