Роман Жовтий князь – правдиве відтворення геноциду в Україні радянським тоталітарним режимом
Гострий конфлiкт виникає мiж хазяїном роду Мироном Катранни ком i представником бiльшовицької влади Григорiєм Отроходiном. Хоча вони - люди однiєї епохи, одного часу, але у кожного своя мета в життi. У Мирона - християнська вiра в Бога i вiн усiма своїми силами, але тiльки не за рахунок когось, прагне зберегти життя своєї родини, а у Отроходiна - партiйно-бiльшовицька вiра в Сталiна, який ладен винищити цiлий народ заради так званого "свiтлого майбутнього". А тому гостро зiткнулися iнтереси Мирона i Отроходiна на чашi. Чому Мирон мовчав? Адже його мовчання - це смерть родини. Мiг би й признатися заради своїх дiтей. Нiхто б i не дiзнався. Все одно через деякий час село вимерло б, а Катранники залишилися б жити. Чому ж вiн так не вчинив? Бо людська етика, мораль села не дають права вибору. Односiльчани проклянуть його i всю родину. Нiщо не може змусити Мирона вийти за межi народної моралi. Вiн отримав у спадок вiд своєї нацiї найголовнiше - вiру в Бога, яка дає мiцну духовну силу. Сам потерпає, а iнших обороняє, нiколи не стоїть осторонь чужої бiди. Згадаймо, як Мирон знаходить у мертвого хлiб. Вiн ховає мертвого. Хоч i ганебно, але можна забрати хлiб у мертвого, як це зробив Мирон, можна вбити ховраха, собаку, з'їсти їх. Однак є речi, через якi переступити неможливо. Коли переступиш - ти вже не людина. Тому Мирон дiлиться кониною, не вiдганяє немiчного, слабкого, старого. А чи замислюва лись ми, чому так само поступає i Андрiй? Звiдки така поведiнка в обох?
Коренi її - в одвiчнiй родиннiй педагогiцi, в основi якої лежить глибока повага до людини, дотримання законiв християнської моралi. У сiм'ї Катранникiв всi жили один для одного. Висока етика родинних стосункiв передавалася дiтям, потiм внукам. А йшли вони вiд бабусi Христини Григорiвни.
Василь Барка, переймаючись болем, розповiдає, якими засобами кривава бiльшовицька влада руйнувала одвiчнi устрої життя українцiв. Перший удар прийняла звичайна селянська хата, пiд час обшуку все розгромили, розкидали. Це було першим кроком до знищення, бо хата для селянина - це надiйне родинне гнiздо, запорука миру, достатку, оберiг. А її зруйнування - це початок власної смертi, як фiзичної, так i духовної. Другий удар спрямовано на ламання вiками усталеного українського сiмейного устою, обрубування родинних коренiв. Поступово вимирає сiм'я Катранникiв, бо її традицiйний годувальник - батько не здатен утримати родину. Помирає донька Олена, мамина радiсть i надiя, помирають усi Катранники, крiм Андрiя. Село доведене до вiдчаю, їсти бiльше нiчого - починається людоїдство. I все ж, чого в романi бiльше: людоїдства чи людяностi? Хоча людьми править в час голоду зло, страх, безнадiя, але ж людяностi бiльше. Люди як можуть пiдтримують один одного.
Автор очима Дарiї та Мирона бачить, що зникає краса i душi, i природи. А вони умiли бачити їх у життi. Знали вони, що саме краса живить людське серце, душу. А тирани хотiли її, красу, вбити, але не вдалося.
Василь Барка вiрить у вiдродження життя людей, а тому й лишає у творi живим наймолодшого з Катранникiв Андрiя. Вiн оживає, повертається до життя, бо бачить уже красу синього ранку, чує запах м'яти. Його серце не байдуже до краси, а отже, й до життя. Письменник вiрить у незнищеннiсть душi, яка вихована у красi, гармонiї взаємин людини з природою i людини з людиною. Церковна чаша символiзує в романi свiтло, вiчнiсть життя, а отже, й вiчнiсть України, яка вiдродиться, незважаючи нi на що.Голод свiдомо планувався ще з лiта 1932 року. Плани здавання зерна державi були вищими, нiж реальний урожай. У жовтнi 1932 року партiйно-державна верхiвка ухвалила холоднокровне рiшення: вийти з кризи шляхом конфiскацiї запасiв зерна у хлiборобiв. За кiлька мiсяцiв надзвичайнi комiсiї пiд керiвництвом найближчих спiвробiтникiв генсека - Кагановича, Молотова, Постишева - викачали з українських селян внутрiшнi фонди - продовольчий, фуражний, насiнневий. Представники мiсцевої влади органiзували в селах спецiальнi бригади, якi викликали по одному всiх селян, вимагали негайно на станцiю вiдвезти мiшок зерна. Вiдпускали тiльки пiсля того, як селянин погоджував ся. Це було не хлiбоздавання, а розбiй. Багато селян накладали на себе руки.
Архiвнi документи i газети свiдчать, що в усiх мiсцевостях України, крiм прикордонних, були подвiрнi обшуки з конфiскацiєю всiх запасiв їжi, заготовлених людьми до нового урожаю. Це було карою за нiбито куркульський саботаж хлiбозаготiвель, а фактично - акцiєю, свiдомо спрямованою на фiзичне винищення селянства.
Голод лютував, Сталiн на Пленумi ЦК цинiчно заявив: "Ми, безперечно, досягли того, що матерiальне становище робiтникiв i селян по-лiпшується з року в рiк. У цьому можуть сумнiватися хiба що тiльки запеклi вороги Радянської влади". Люди у селах їли мишей, щурiв, горобцiв, траву, борошно з кiсток, кору дерев. Тисячi селян iшли в мiста, намагаючись урятуватися, але дороги були блокованi i селянам хлiба не продавали. Були випадки, коли батьки пiдкидали своїх дiтей, просто їх кидали, їли жаб, трупи коней i навiть люди їли людей. Це був суцiльний жах, за рiк в Українi вимерло з голоду до 10 млн чоловiк. I що найстрашнiше - зареєстровано 10 тисяч судiв над людожерами. Так це тi, що зареєстрованi...
Письменник з дiаспори Василь Барка вiдтворив цю народну трагедiю i романi "Жовтий князь", створивши символiчний образ Жовтого князя - демона зла, який несе з собою руйнацiю i спустошення, сiє муку i смерть.