Життя і діяльність В.Вининченка
Ідейний і моральний розклад буржуазного суспільства, яке “поглинає” душі недавніх ідеалістів, обурює письменника, бо на його очах деморалізується українське суспільство, відкриває своє справжнє обличчя легендарний революціонер-підпільник, великодержавний шовінізм торжествує перемогу над українським національним відродженням (роман “Хочу”). Тому так дратівливо зреагував В. Ленін у листі до Інесси Арманд на роман В. Винниченка “Заповіт батьків”, бо не міг сприйняти безжалісного розвінчання моральної деградації соціалістів-революціонерів. Згодом, у період національних змагань 1917- 1920 рр., він з болем переконається, у яку морально-психологічну прірву може “кидати” людину політика.
У період написання п’єси “Між двох сил”, перебуваючи на Княжій Горі, і, здавалося б, щасливою долею “приречений” на творчість, він не заспокоюється, бо вже остаточно “захворів” на політику, і йому несила спокійно споглядати, як у Києві панує гетьман Скоропадський. На глибоке переконання В. Винниченка-соціаліста, тільки вони, перековані, чесні, морально чисті соціалісти, повинні творити нову Україну. Тому політичні компроміси Скоропадського його знову підключають до боротьби. 1 серпня 1918 року гетьманська охранка заарештовує його. Правда, 4 серпня звільняють із-під варти¼
Та він розумів і ту обставину, що народ був розчарований діяльністю Центральної Ради, що його уряд, по суті, нічого не дав селянам і робітникам, а більшовицькі ідеї мали підтримку серед спролетаризованих мас. Спостерігаючи зростаюче невдоволення народу окупацією України кайзерівською Німеччиною, В. Винниченко висуває ідею повстання проти уряду гетьмана Скоропадського та цого спільників. Шансів на успіх було обмаль, але перемогу він вбачає в тому, “що ми, українські соціялісти і демократи, що ми, українці, з’єдналися зі своїм народом. Хай нас розіб’ють фізично, але духовно, національно й соціально, ми поєднані тепер і в слушний час наш голос матиме довір’я в народі нашому”.
Перемогу було здобуто, але не ту, на яку очікував В. Винниченко – голова нового уряду Української Народної Республіки – Директорії. Знову ж трагічне непорозуміння. Він виступає за інтереси робітників, а виконавська влада ті інтереси топче. Члени Директорії – патріоти, “але тільки патріоти. Вони не революціонери”. Усвідомлює, що історія щастя рідного народу не твориться, зате в історію страждань записано вже немало сторінок. В. Винниченко намагається вийти зі складу уряду.
Незабаром із мандатом ЦК УСДРП письменник вирушає за кордон, начебто для участі у международній соціалістичній конференції, але зупиняється в Австрії. Втішається спокоєм, самотністю, намагається взятися до праці, але його думки повсякчасно на Україні. Літо й осінь 1919 р., зима й весна 1920-го – плідні творчі періоди в його біографії. Пише повість “На той бік”, тритому мемуарно-публіцистичну працю про українську революцію “Відродження нації”, а головне – поринає в політичну еміграційну діяльність. Вітає встановлення диктатури пролетаріату в Угорщині, обмірковує можливість соціалістичної революції в Західній Європі, виважує, що робити: віддатися улюбленій творчій роботі, жити в спокої, у злагоді з собою, чи знову зайнятися політикою, наштовхуючись а образи й непорозуміння, на непевність і нещадне вимотування нервів і здоров’я? І знову політик перемагає художника.
Його захоплює ідея легального повернення в Україну з метою компромісної співпраці з радянською владою. Він глибоко щодо себе безжально аналізує минулі два роки сходження до державності й доходить висновку, що робив усе, що найбільше топтало його гідність.
Після цього Винниченко пориває з УНР. Після закордонної конференції УСДРП 14 вересня 1919 р. Він із кількома колегами виходить з УСДРП і створює у Відні Закордонну групу Української Комуністичної партії, організовує політичний, економічний і науковий тижневик “Нова доба”, який починає виходити з березня 1920 року.
На сторінках “Нової доби” він публікує багато своїх статей, де аналізує минулі події, викладає свої погляди та позицію щодо розвитку політичної ситуації в Україні, гостро засуджує політику Директорії і продовжує переговори стосовно виїзду до Москви, наполягаючи на своїх умовах: “Самостійність державна; цілком незалежний, чисто національний український уряд; українська мова в усіх інституціях, урядах, школах; не тільки посереднє, але й безпосереднє, активне національне визволення; незалежне військо, військовий і економічний союз та взаємна найтісніша допомога. Без вирішення цих питань їхати не можу”.Звісно, ці умови, вибудувані, по суті, на принципах конфедерації, не могли бути прийняті, тим паче за відсутності В. Винниченка. Тому він вирішує все ж таки повернутися, щоб домагатися поставленої мети. Свідомо готується “йти а всі труднощі, небезпеки, на кров і вигнання”, жертвує затишком, спокоєм, планами улюбленої творчої праці – аби лише була з того якась користь для рідного народу. На цей крок він наважується й тому, щоб своїм прикладом заохотити інших, переконати в необхідності будувати нову Україну.