Василь Симоненко. Життя та творчість

над планетами весни,

хай трава пнеться

вгору крізь листя старе...

Я не вірю,

що, дід із могили воскресне,

але вірю,

що ні —

він увесь не умре.

В чому ж безсмертя Василевого діда — рядової людини, невтомного сільського хлібороба? А в тому, що він зумів передати малому онукові всю правду про свій рід і народ, переповісти нашу велику історію, героїчну легенду і невмирущу казку. Бо що ми учили в школі? Тільки те, що був цар і цариця, був великий Ленін, була революція — і все. Я не сумніваюся в тому, що дід Федір не приховував від допитливого дитячого розуму ні голодомору 1933 року, ні сталінського терору, ні «колгоспного раю» на землі. Він розкрив перед своїм онуком усю історію України, починаючи від славних сторінок Запорізької Січі. Ось чому юний Симоненко уже в перших поетичних творах стане справжнім літописцем свого роду і народу:

Україно! Доки жити буду,

Доти відкриватиму тебе.Усі ми — із дитинства. Тільки переказувати дитинство Симоненка — це переказувати його пречудесні вірші, казки та оповідання. То вже літопис воєнного та повоєнного покоління, то свята правда наших трудів і днів. Його відомі вірші «Лебеді материнства», «Жорна», «Баба Онися», «З дитинства», «Піч», «Дід умер», «Мій родовід», «Злодій», «Я», «О земле з переораним чолом» та інші твори поета ми називаємо класичними, хрестоматійними. А його веселі, повчальні казки сьогодні знають мільйони дітей не тільки на Україні, а й далеко за її межами. Але розмову про дивовижного казкаря я продовжу пізніше, щоб не рвалася чорно-червона нитка Симоненкової дороги.

Є в столиці України невеличка вулиця, де кожне старе дерево знає живого Симоненка. Це вулиця Освіти, де під четвертим номером стоїть гуртожиток Київського Державного університету імені Т. Г. Шевченка. Отам восени 1952 року я уперше зустрів замріяного, кароокого хлопця, який назвався Василем Симоненком. Він, як і я, був зодягнений у дешевеньку спортивну кофтину, але красиво світився поетичним натхненням. Невдовзі ми обрали його старостою нашої університетської літературної студії, яка у п'ятдесятих роках була справжньою кузнею літературних талантів усієї України. Там поруч із юним Симоненком я й досі бачу наших творчих однодумців і побратимів: Юрія Мушкетика, Анатолія Косматенка, Віктора Близнеця, Тамару Коломієць, Василя Шевчука, Бориса Олійника, Петра Засенка, Станіслава Тельнюка, Наталю Кащук, Роберта Третьякова, Володимира Коломійця, Олеся Лупія, Василя Діденка, Бориса Рогозу, Анатолія Москаленка, Івана Сподаренка, Івана Шпиталя, Дмитра Головка, Івана Власенка, Олексу Мусієнка, Анатолія Перепадю та інших університетчиків — нині відомих письменників. Упродовж багатьох років вони боролися за те, щоб чесне ім'я нашого вірного товариша та однокурсника ніколи не згасло на небозводі сучасної літератури. А в тому гуртожитку і в нашому рідному університеті ніколи не вивітряться наші молоді голоси, наші дружні суперечки. Пам'ятає їх і вечорова вулиця Освіти, яка уже давно проситься, щоб її назвали ім'ям Симоненка — славетного народного поета. Не може бути, щоб такої вулиці в Києві не було. Адже Симоненкова дорога у вічність проходить і через Київ.

Нещодавно вулиця Симоненка з'явилась у Черкасах. І не десь на околиці, а в самому центрі міста, де річечка новоназваної вулиці голосно впадає (чи вписується?) у широке річище вулиці Шевченка. І це так символічно! Так розумно! І так справедливо! Я ж достеменно знаю, що в Симоненка було багато літературних вчителів, але ім'я Великого Кобзаря для молодого поета було дороговказом на шляху до людської правди. Недарма ж одна старенька вчителька колись у Лубнах сказала, немов навіки зав'язала: «Наш Василь — це рідний синочок Тараса Шевченка». Як гарно і мудро сказано! Не забуваймо, що в своїх найкращих віршах Симоненко і справді досягає високого Кобзаревого звучання: