Життя та творчість Степана Васильченка

У перші пожовтневі роки Васильченко стояв осторонь бурхливих подій, що вирували навкруг. Це позначилось і на його творчій ак­тивності: в час резолюції та громадянської війни він майже нічого помітного не написав.

Однак популярність Васильченка як письменника зростала, бо протягом 1917—1920 років вийшли численні збірки його дореволю­ційних новел та повістей. Васильченка обирають делегатом на вій­ськові з'їзди. Незабаром письменник демобілізовується через хворо­бу серця, деякий час живе в рідній Ічні, а потім знову переїздить до Києва.Влітку 1920 року Васильченко як кореспондент подорожує з хо­ровою капелою «Думка» по Лівобережній Україні. Пильне око письменника помітило, як серед руїн, нестатків, зубожіння проби­ваються паростки нового, соціалістичного життя. Зустрічаючись із робітниками, селянами, червоноармійцями, Васильченко захоплював­ся їхньою мужністю і твердою вірою в світлий завтрашній день, у побудову нового світу. Свої враження він занотовує в щоденнику, який назвав «З піснею крізь огонь і воду».

Здавалося б,— пише Васильченко,— що в ці часи людей, які перебувають в самому диму історичних великих подій..., людей, які творять історію, які захоплені героїчною боротьбою і перебувають увесь час серед незвичайних обставин великої революції, менш за все повинна цікавить скромна народна побутова пісня і взагалі ми­стецтво...» Але «пісня чарувала їх далеко більше, ніж когось ін­шого».

Подорож з хоровою капелою засвідчила, що Васильченко в пер­ші ж роки радянської влади з радістю зміцнює свої зв'язки з рево­люційною дійсністю, з новим ладом, який утверджував народне ми­стецтво і відкривав шлях мистецтву до народу. Васильченко повер­нувся з подорожі збагачений враженнями, ідейно та політичне змужнілий. Нові світлі обрії відкрилися перед ним. Уже відомий письменник, він стає вихователем і вчителем радянської дітвори, «Після перших бур, коли в порожній холодній школі почали з'являлися перші учні, я пішов після такої довгої перерви знову за вчи­теля, тепер уже в нову, українську школу. Не кидав також і літературної роботи»,— розповідає письменник у нарисі «Мій Шлях».

Спочатку він — вихователь дитячого будинку, потім (1922— 1928) — учитель 61-ї трудової школи імені Івана Франка в Києві. Його, щирого й привітного, вимогливого й доброзичливого викладача української мови та літератури, незмінного керівника шкільного дра­матичного гуртка, любили учні, поважали батьки. Працювати було важко, та він мужньо долав труднощі і навчав цього своїх вихован­ців. «Немає взимку дров, немає потрібного реманенту, немає прилад­дя, убогий фізичний кабінет, майже порожня бібліотека...— писав Васильченко.— Але школа бадьоро дивиться вперед».

Теми для своїх нових творів С. Васильченко черпав передусім з життя радянської школи. Тут він знаходив цікаві сюжети, гострі конфлікти, яскраві повнокровні характери героїв. А новий матері­ал — письменник добре розумів це — не вкладався у рамки вже виробленої ним образно-стилістичної системи. Степан Васильченко був серед тих діячів культури, які твердили про невідкладність створення своєї, «пролетарської» літератури. Але при цьому він зав­жди підкреслював необхідність використання реалістичних традицій прогресивних митців минулого. Васильченкова публіцистика початку 20-х років, як і ряд рукописних його матеріалів, переконує в тому, що вчителювання в радянській школі було для нього нерозривно зв'язане з творчими письменницькими шуканнями. Не можна не ба­чити, що саме в оповіданнях «Приблуда» (1922), «Червоний вечір» (1924) і ще більшою мірою в повістях «Авіаційний гурток» (1924) та «Олив'яний перстень» (1926) виявилось прагнення Васильченка до нової, висунутої життям проблематики, до нових форм зобра­ження.

Своїми творами радянського часу Васильченко остаточно утвердився як письменник, що пише для дітей. До революції він не був власне дитячим письменником,— писав «про дітей», але не «для ді­тей». У радянську епоху учні Васильченка стають і прототипами ге­роїв його оповідань, і читачами; у творчість письменника владно й тактовно входить дидактичний струмінь — важлива прикмета ди­тячої літератури.

Творчості С. Васильченка на всіх етапах був притаманний гумор. У дожовтневий час він був виявом співчутливо-доброзичливого став­лення письменника до маленьких героїв; у творах радянського часу, починаючи з «Приблуди», гумор набув якісно нових рис, позбувшись мотивів трагізму і прихованого розпачу, заграв новими барва­ми, став засобом позитивної характеристики. У повісті «Олив'яний перстень» безліч гумористичних сцен. Ось наші мандрівники влашто­вують суд над ступою. Ось школяр оголошує про свій намір одружи­тися з Настею, зворушений її піклуванням і гостинністю. Ось дід Маркіян з міною міжнародного оглядача веде бесіду про Чемберлена і Лігу Націй... Всі ці епізоди перейняті м'яким, доброзичли­вим гумором, що служить засобом позитивної характеристики героїв.

Тісний зв'язок з життям письменник виявляє своїм відчуттям самого духу часу, розумінням змін у людській психології. Тема тру­дового єднання міста і села була, без сумніву, історично далеко­сяжною. Своїм твором Васильченко стверджує морально оздоровлю­ючий вплив на дітей фізичної праці, стверджує поетичну красу і мо­ральну необхідність способу життя, який ведуть його юні герої в радянській школі.Проте і в інших творах 20-х — початку 30-х років, написаних на матеріалі минулих часів, яскраво відчутний свіжий подих ідейно-творчого піднесення. Це особливо помітно у славнозвісному циклі «Осінніх новел», тематично пов'язаних з подіями 1905 року. Тільки одна з новел — «Осінній ескіз» — написана і надрукована була в 1912 році. Всі інші — «Фіалки», «Чайка», «На калиновім мості», «Лісова новела», «Вітер» — друкувалися в радянський час, переваж­но в 1928—1932 роках. Можливо, задуми багатьох з них у письмен­ника виникали раніше, але здійснити їх він зміг тільки після ре­волюції, коли збагатилась його творча уява і вдосконалився худож­ній метод. Старі сюжети сприймала вже нова свідомість художника, і вони діставали нову інтерпретацію. Так проходив процес оновлення принципів відображення дійсності, викликаний тим, що ідейні засади митця стали чіткіші, а класові симпатії і антипатії — вираз­ніші.