Леся Храплива. Життя і творчість
Народилася Леся Храплива 1926 року у Львові, тут вона пішла до школи, а потім і до гімназії. У 1944 році вісімнадцятирічна Леся разом із батьками була змушена іммігрувати на Захід, до Канади, де вона проживає і до сьогоднішнього дня.
Рід Храпливих походив з Тернопільщини, він належав до того прошарку інтелігенції, яка жертовно працювала для народу. Її дід – Василь Храпливий, - був управителем школи у селі Лисівці Заліщицького повіту. Його дружина – Стефанія із Ганкевичів – із старого шляхецько-священицького роду. У них було 4 сини: найстарший – Іван; Роман – помер у визвольних змаганнях, як старшина галицької армії; Євген – батько Лесі і наймолодший – Зеновій, професор математики і фізики. Василь Храпливий помер, коли найменшому синові було 4 роки. Стефанія їх усіх вивела в люди.
Батько письменниці – Євген Храпливий був громадським діячем, визначним дослідником сільського господарства, багато років свого життя присвятив праці в крайовому товаристві «Сільський господар» у Львові.
Професор Іван Храпливий, народився у 1892 році, студіював класичні мови: грецьку та латинську в університетах Відня та Чернівців і все життя викладав ці предмети в Коломийській гімназії. Був спокійною та опанованою людиною. Любив своє звання і виконував. При більшовизмі навчав німецької мови. Одружився з учителькою музики, Марією З Білліхів.
Окрім своїх предметів професор глибоко цікавився ще й багатьма спорідненими справами: знав багато мов, збирав та колекціонував поштові марки, знав міжнародну мову есперанто та переписувався з есперантистами в світі.
За «других совітів» був на короткий час репресований, але цього було достатньо, щоб викликати передчасну смерть, десь біля 1960 року, незабаром після виходу з тюрми
* * *
Лесі Храпливій судилося стати українською письменницею. Вона – тонкий лірик, майстер художнього слова. Грунт, на якому зростали її таланти, - це народ і вірна любов до нього. Вона має свої теми й улюблені образи, свої засоби відображення дійсності.
Патріотичне почуття – одне з найглибших людських почуттів – проймає всю творчість Лесі Щур. Покинувши у вісімнадцятирічному віці Україну, поетеса зрозуміла, що проливати сльози над недолею рідного краю це марна трата часу та сил. Тому її патріотизм набрав дійового характеру. Безмежна є любов письменниці до своєї батьківщини. Вона любить землю, духовні скарби рідного краю, не перестає детально вивчати його минуле, поділяє життєві турботи своїх сучасників та плекає надію у щасливе майбутнє вільного народу. Митця чарують українські народні пісні, веснянки, колядки, які часто можна зустріти в її повістях, написаних для українських дітей, та молоді в діаспорі. Та над усе вона любить свій народ. Вже в ранній творчості поетеса-патріотка висловлює мрію про свободу рідного краю:
Хай темряви сила
Перед блиском твоєї краси:
Бо ти грішних від муки звільнила,
Так і праведних з пекла спаси!
Поезія Лесі Храпливої звучить як голос нічим і ніким нескореного рідного краю, як голос народу, який прагне духовного і соціального відродження. Її поезія – яскравий приклад тези про єдність форми та змісту. Ця форма – проста і витончена, а зміст прозорий, глибокий, незавуальований і не блукаючий, поетеса пише про те, що думає, і що її болить, і пише так, як думає. Та це цілком природні речі. Природні, та на жаль, тільки для світу, який звично називається вільним. Вона прекрасно розуміє, що марно затискати думку у підтекст з надією, що знайдеться кмітливий читач, котрий наважиться відчитати її між рядками.
Збірка «Далеким і близьким» - перша критика поетеси, як вийшла друком на батьківській землі. І те, що Леся Храплива завжди була і залишається українською письменницею підтверджують рядки, в яких вона з ніжністю і безмірною любов’ю пише про рідну землю: озера та ріки Західної України, чудові Карпати, вкриті зеленим мохом лісів та полян; про ледь чутну гру вітерця з ніжно-блакитними хвильками води і його розмову з неспокійними листочками. У Лесі Храпливої – Щур «там» - це завжди рідна знедолена Батьківщина та її з ні чим не зрівняна природа: