Роман Олеся Гончара “Собор”

Тема роману. Збереження духовної спадщини, культури, мови, мистецтва, історичних святинь українського народу, за­хист цих виплеканих творчим генієм поколінь здобутків од по­сягань кар'єристів-висуванців, бюрократів-чиновників, безбатченків-нігілістів. Мрія Олеся Гончара про гармонійне співжиття духовності і прогресу міста й села, особистості й суспільства, історичної та сучасної реальності.

Образ собору. Серцевиною, своєрідним стрижнем роману є, безумовно, собор, образ собору. Він воєдино об'єднує всі сю­жетні вузли твору. Подихом краси і величі своєї собор одних звеличує, додає снаги і сили, а інші перед ним мізерніють, нікчемніють....Коли в другій половині XVIII сторіччя з наказу Катери­ни II російське військо підступно зруйнувало Запорозьку Січ, легендарне козацтво задумало лишити по собі світлу пам'ятку. І нею став прекрасний собор у Новомосковську. Він зберігся до наших днів і надихав письменника при створенні роману. Образ собору в творі став яскравим метафоричним символом, свідком історії народу, зразком мистецької вправності зодчих-будівників.

У романі собор постав немов живий, як невмируща пам'ять історичного минулого народу, як символ духовного багатства, розкутості й краси.

Уже на першій сторінці роману зустрічаємося з ним: «З од­ного краю селища Сага блищить, з другого — облуплений собор біліє. Старовинний, козацький». «Облуплений собор...» Скільки їх, золотоглавих, знищено динамітом, просто потрощено, спа­лено... в роки сталінського розбою, в роки застійні... Політич­ний зір письменника і серед ночі вчуває «музику його округлих, гармонійно поєднаних бань, наростаючих ярусів, його співучих ліній ».

Стоїть собор... Письменник-поет назвав його «довершеним архітектурним витвором», «симфонією пластики».

Спрямований у небо силует собору видно здалеку. Герої роману, повертаючись до рідних країв, першими помічають цей витвір козацького зодчества: «Зуміли ж так поставити! Скільки не їдеш, хоч до самих плавнів, все він буде у тебе перед очима. З будь-якої точки видно собор, звідусюди!»

Якусь невидиму магічну силу відчувають у соборі і Баглай-студент, і братова дружина Вірунька, і козацький професор Яворницький. Собор — мов жива, дивовижно прекрасна істота привертає до себе красою витвору людських рук і мозку. І ось над цим реально існуючим символом безсмертя народу нависла загроза знищення.

Мовчить собор. Щоразу перед ним Баглай почуває якийсь дивний смуток і щось навіть тривожне. Собор ніби має в собі щось від стихії, навіває щось таке ж велике, як навівають на людину степ, або ескадри хмар, або окутані вічними димами чорні індустрійні бастіони заводів...

Персонажі роману ставляться до собору, до Скарбного за­лежно від свого духовного розвитку, ерудиції, розуміння місця історичних пам'яток минулого, екології в нашому сучасному житті і, зрештою, від звичайнісінької людської совісті і рівня культури.

Микола Баглай. Уже на початку другого абзацу роману мова йде про Миколу-студента, який глибоко переконаний, що на Зачіплянці живуть праведні, правильні люди. Він за­коханий у своє заводське селище, в його працьовитих жителів, але собор — то його найсвітліша, найповніша любов. Баглая бентежить «німотна музика отих піднятих у небо бань-куполів». Микола відчуває її в реальності як одну з нерозгаданих таєм­ниць світу, для нього краса Землі, краса витвору людських рук сприймаються як єдине ціле. Поетичний СЕІТ Миколи-студента охоплює і красу собору, і чарівну довколишню природу, і могут­ні металургійні заводи, які викликають у нього подив, захоп­лення. Щоправда, Баглай ніяк не може заспокоїтися, що в заво­дах нема очищувальної системи, і він поставив перед собою мету сконструювати її — повітря має бути чистим. Це його за­хоплення конструкторське — таки своєрідна поезія,— краса його помислів та інтелектуальних зусиль.

Єлька — один з найпривабливіших людських характерів, змальованих у романі, її доля схожа на долі багатьох сільських дівчат, які, підрісши, їдуть з рідного села світ за очі в пошуках щастя. Єльчина доля ускладнюється тим, що виростала вона при фермі напівсиротою без батька, а коли й матір у глинищі придавило, стала круглою сиротою, мов та билина при дорозі. Образ простої сільської дівчини письменник змалював щиро, з великою любов'ю. Ми вдивляємося в Єльчині задумані зе­ленаві очі, беремо близько до серця поневіряння безпаспорт­ної дівчини, співчуваємо в горі, якого завдають їй бездушні кривдники і лицеміри, такі, як той ниций, осоружний бри­гадиру

Лобода, Образ Володьки Лободи літературознавці називають явищем досить складним і навіть загадковим.