Василь Слапчук

(зб. “Черевики Ван-Гоґа”).

Парадоксальність висловлювання теж не є самометою поетичних рефлексій автора. Слапчук вже давно не хоче нікого дивувати. Він є екзистенціалістом у найяскравішому його вияві: лише світ природи, світ гармонії, світ людини, яка дивним чином опирається, а то й руйнує цю світову гармонію, — це його світ, який він відкриває людям:

Цей світ самотній і німий,

він потребує помочі,

чому ти такий сумний

Богдане-Ігоре Антоничу?

Антонич ріс, росла трава,

трава та нині скошена.

Усі немовлені слова —

офіра осені.

(зб. “Черевики Ван-Гоґа”).

Цей світ не уявляється Слабчукові без Жінки, яка надає йому сенсу, таємничості; яка творить і руйнує чоловічі уявлення про цей світ:

Злічив краплини дощу,

зорі порахував…

А скільки жінок

під небом — не відаю.

На тобі збиваюся.

(зб. “Малювання в темряві”).Переважно В. Слапчук говорить про речі, які всім відомі; про “банальні речі” говорить поет, але він не боїться видатися “банальним”, знову і знову повертається до давно б здавалося відомого. Чимось його ліричний нагадує мені сліпого Шевченкового кобзаря — Перебендю. А то й швидше мандрівного філософа нашого — Грицька Сковороду: “Моя розмова стосується лише людинолюбних душ, чесних станів і благословенних видів промислів, які не суперечать Божому й людському законові, а складають плодоносний церкви, ясніше кажучи, суспільства сад, як окремі частини складають годинниковий механізм”. Звідси у поезіях В. Слабчука певна простота (не спрощеність!), прозорість думки, діалогічність побудови:

Зустрічний: дай Бог здоров’я!

Вітик: навіки.

Зустрічний: як поживаєте?

Вітик: щоб і ви так поживали.