Розвиток кінематографії. Діяльність О.Довженка
1. Розвиток кінематографії в Україні
Сімдесятип’ятирічний шлях Довженківської кіностудії славен ділами й іменами багатьох митців. Не раз їхні фільми представлялися на престижних кінофестивалях світу. Серед здобутків — 75 нагород міжнародних і 65 всесоюзних кінофестивалів, 17 державних і 9 республіканських премій. Є й найвища нагорода Американської кіноакадемії за фільм “Райдуга”. А почалася біографія концерну в далекому 1928-му, коли в недобудованому павільйоні ночами (бо вдень тривало будівництво) йшли зйомки першого фільму “Ванька і Месник” Аксеня Луніна. Того ж року було знято ще дві короткометражки — “Ясла” Кауфмана й “Одинадцятий” Вєтрова. До речі, з ім’ям Дзиги Вєтрова пов’язана поява звукового документального кіно “Симфонія Донбасу”. Фільм широко демонструвався за кордоном, і Чарлі Чаплін із захватом про нього сказав: “Не уявляв, що індустріальні шуми можна зробити такими привабливими”. У 1929 році було знято вже 10 фільмів. Але такого визнання, як “Земля” Довженка, не досяг жоден. На Всесвітній виставці в Брюсселі 1958 року 117 провідних критиків з 26 країн світу цей фільм зарахували до 12 найкращих стрічок усіх часів і народів. А перший звуковий фільм майстра “Іван” було піддано нищівній критиці. Довженко був змушений покинути Україну і переїхати до Москви. Там він знімає “Аероград” і на вимогу Сталіна — “Щорса”. А на його рідній кіностудії залишилися соратники й однодумці — Данило Демуцький та Юрій Екельчик. Вони знаходили нові засоби, котрі могли б передати всю велич поетичного бачення дійсності. Майстер героїко-патріотичної теми Ігор Савченко прийшов уже відомим митцем з творчим почерком і уподобанням. Його першим твором, знятим у наших павільйонах, стали “Вершники”. Він найпершим увів в українське кіно тему партизанської боротьби у роки громадянської війни. А далі були історичні полотна “Богдан Хмельницький”, “Тарас Шевченко” і знову ж воєнної тематики “Третій удар”. Ці три стрічки були удостоєні сталінської премії. Серед новаторів національного кіно був талановитий скульптор і режисер Іван Кавалерідзе, що намагався перенести скульптурні форми на екран. Це особливо помітно в його ранніх творах. Він також одним з перших став знімати історичне кіно (“Перекоп”, “Коліївщина”) і навіть кіноопери “Наталка Полтавка” та “Запорожець за Дунаєм”. Його роботи відзначаються історичною інформативністю, достовірністю і культурою зображення. У тридцяті роки відбувалося становлення кіностудії. Майстри освоювали звук. І це збагатило палітру кінотворів. Тоді ж з’явився й колір. Режисер Екка зняв “Сорочинський ярмарок”, використаши всі ці нові можливості техніки.
Згідно з кремлівською політикою українське кіно розвивалося в контексті російського. На Київську кіностудію приїздили попрацювати режисери з Москви: Іван Пир’єв, Марк Донськой, Михайло Ромм... А образи українського народу втілювали російські актори Михайло Жаров, Борис Андрєєв, Микола Крючков. Ці тенденції посилилися під час Великої Вітчизняної війни. Кіностудію евакуювали до Ашхабада. Там було знято фільми “Як гартувалася сталь”, “Партизани в степах України”, “Літа молодії”. А 1943 року Марк Донськой на цій базі зняв “Райдугу”, де Наталя Ужвій у ролі матері-партизанки потрясла світ. “Нескорених” Донськой зняв 1945-го вже у Києві. Це був перший повоєнний фільм — і одразу світовий успіх! Золота медаль Венеціанського кінофестивалю.
Наступною мистецькою подією став “Подвиг розвідника” Барнета. Тема війни ще довго не сходила з екрана. Кожне покоління розповідало про неї по-своєму.
П’ятдесяті роки стали важким випробуванням для кіностудії. Фільмів знімалося мало. Але після ухвалення постанови про розширення кіновиробництва 1952 року життя на студії завирувало знову. Повернулися фронтовики (Віктор Івченко, Юрій Лисенко), прийшла молодь з інститутів (Сергій Параджанов, Володимир Іллєнко, Юрій Іллєнко). Популяризуючи національну культуру, режисери знімали фільми-концерти: “Капела бандуристів”, “Капела “Думка”, “На крилах пісні”. Пішли в діло й театральні постановки “Украдене щастя”, “Мораль пані Дульської”, “Сто тисяч”... Серед фільмів-екранізацій найбільша удача — “Дорогою ціною” Марка Донського за повістю Михайла Коцюбинського. Британська академія кіно назвала його найкращою зарубіжною картиною 1958 року. А в 1965-му таку ж оцінку здобули “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова.
Взагалі шістдесяті й сімдесяті роки стали для кіностудії часом піднесення. Надворі стояла хрущовська відлига. Тільки завдяки їй змогли з’явитися “Тіні”. Фільм завоював світ. Сергій Параджанов, який вчився в Савченка, отримав диплом із рук Довженка і прославив кіностудію його імені. Але ця стрічка стала останньою, знятою майстром у Києві (до цього були “Андрієш”, “Перший парубок”, “Українська рапсодія”). Довженківці шанують митця, і пам’ятник біля першого павільйону — яскраве свідчення того.У ряду поетичних кінотворів цього періоду “Вечір на Івана Купала”, “Криниця для спраглих”, “Білий птах з чорною ознакою”, “Камінний хрест”, “Пропала грамота”. Окремо розробляється і поглиблюється тема війни. Леонід Биков знімає “Ати-бати, йшли солдати” та “У бій ідуть самі старики”. У першій стрічці він розповів про долю покоління, для якого суворі роки війни стали першим життєвим іспитом і школою мужності. Його “старики” — то юні офіцери, що мають невеличкий досвід ведення повітряних боїв. У фільмі “Ати-бати, йшли солдати” мовиться про спадкоємність поколінь. Діти тих, хто не повернувся з війни, намагаються жити, порівнюючи свої вчинки з високими громадянськими якостями загиблих батьків. Світла поетика фільмів Бикова — щира дяка за їхній світлий подвиг. Велику роботу, присвячену партизанському рухові, здійснив Тимофій Левчук, знявши трилогію “Дума про Ковпака”, де з документальною достовірністю розповів про епізоди боротьби народних месників з фашистами. Головну роль виконав Кость Степанков.