Жанри красномовства
А ось ще один витяг із цієї книги, який засвідчує житєве і професійне кредо автора: «Якось у Вільні, один з приятелів мого клієнта, після дебатів сказав мені: «Що б про вас не думали, але кожен, хто слухає вас, мимоволі відчуває: ця людина говорить прав¬ду. t ні від кого іншого я не чув відгуку більше для мене цінного, більш відповідного тому, чого я завжди прагнув».
Промовиста деталь. У романі «Хождение по мукам» прообра¬зом чоловіка Каті адвоката Миколи Івановича для Олексія Толсто¬го був саме Сергій Андрієвський.Досить успішно Андрієвський займався і літературною діяльніс¬тю. Він часто друкувався у «Вестнике Европы». У книзі «Литератур¬ные чтения» за 1881 рік опубліковано ряд його творів — критичних статей про Некрасова, Тургенева, Достоєвського, Баратинського. Опубліковано дві збірки його віршів. А згадувані вже судові промо¬ви Сергія Андрієвського ще за його життя витримали п'ять видань. У 1997 році відзначено 150-річний ювілей від дня народження цьо¬го видатного українця, про якого в Україні нині, окрім фахівців, мало хто й знає. Видання його праць в українському перекладі ста¬ло б добрим початком у справі заслуженого повернення в Україну цього доброго імені Анатолій Коні (1844—1927). Народився в Санкт-Петербурзі в інтелігентній сім'ї; батько — викладач історії в гімназії, доктор філософії, мати — актриса і письменниця. 1865 року Анатолій Коні закінчив юридичний факультет Московського університету. По¬чинав помічником секретаря Петербурзької судової палати. Потім — товаришем прокурора окружного суду в Сумах, Харкові, де звернув на себе увагу громадськості як сміливий, об'єктивний звинувач.
Двадцятисемирічний Анатолій Коні стає прокурором Петер¬бурзького окружного суду, а через шість років призначається голо¬вою столичного окружного суду — першого суду Російської імперії. Як голова суду пов'язав своє ім'я з одним із найвідоміших полі¬тичних процесів того часу — процесом Віри Засулич.
Олександр П, висока судова адміністрація вимагали від голо¬ви суду винесення звинувачувального вироку, причому якнайсуво¬рішого. Проте А. Коні не лише не пішов на компроміс із власною совістю, але й відстояв незалежність своїх поглядів. Розгляд справи В. Засулич закінчився виправдувальним вердиктом. На непокірного суддю падає гнів начальства. «Вигнати» із суду його не могли, оскільки судді обиралися довічно, і Коні переводять у цивільну ко¬легію «воювати з паперами». А його покровителя — міністра юс¬тиції графа Палена було звільнено «за недбале ведення справи В. Засулич».
Після семирічного забуття, коли вляглися політичні пристрасті, вже за іншого царя, А. Коні присвоюють генеральський чин дійсно¬го статського радника і призначають обер-прокурором Урядового Сенату, сенатором, членом Державної ради '. В 1888 році він знову в Україні, в Харкові, керує слідством у справі про аварію царсько¬го потягу в районі ст. Борки. Невдовзі вченою радою Харківського університету йому присвоєно вчений ступінь доктора кримінально¬го права за сукупністю робіт.
У 1917 році указом Тимчасового уряду А. Коні призначено го¬ловою касаційних департаментів Сенату. А через рік його обирають професором кафедри кримінального судочинства Першого Петрог¬радського університету, професором Інституту живого слова — уні¬кального навчального закладу, де готували судових ораторів, спеці¬алістів з мистецтва мовлення, письменників, акторів. На той час лише в Оксфордському університеті існувала кафедра поезії.
До цього слід додати, що в 1910 році Академією наук Російсь¬кої імперії А. Коні (разом з Л. Толстим, А. Чеховим і В. Короленком) був обраний академіком словесності. Нагороджений шістьма золотими медалями Академії наук, вісьмома орденами царського уря¬ду, причому перший орден Святого Станіслава II ступеня з імпера¬торською короною отримав у 24 роки в Харкові, останній орден — Олександра Невського — у віці 71 рік. За архівними даними, майже 150 разів обирався почесним членом юридичних, медичних, філо¬логічних та інших товариств.
У 1927 році, читаючи лекцію в холодному приміщенні, отримав запалення легенів, що призвело до смерті. Похований у Санкт-Петер¬бурзі поряд з могилами І. Тургенева, Ї. Гончарова, М. Салтикова-Щедріна. На могилі зберігся надпис: «Мыслил, чувствовал, трудился».
Про Анатолія Коні написано багато, всі відзначають його пре¬красне ораторське мистецтво, оригінальність промов, відсутність шаблону. Він по праву вважається першим серед судових ораторів «чародієм слова», як його називали сучасники, t така оцінка безза¬перечна.
Протягом 1966—1969 pp. у Москві видавництвом «Юридичес¬кая литература» було випущено зібрання творів А. Коні у восьми томах. Його праця «Судові промови», що вперше вийшла 1888 року і де зібрані звинувачувальні промови, напутні слова при¬сяжним засідателям, касаційні висновки, витримала кілька ви¬дань. А. Коні залишив багато корисних порад і рекомендацій су¬довим риторам. Він вимагав від прокурора й адвоката логічності, глибокої аргументації, об'єктивного і обгрунтованого розбору доказів.Сучасники відзначали, що навряд чи існував тоді звинувач більш небезпечний, стійкий і сильний внаслідок такту і почуття міри, відсутності натяжок і односторонності, ніж А. Коні. Він завж¬ди глибоко вивчав і добре знав матеріали справи, хоча виписки ро¬бив рідко. Сила ораторського мистецтва А. Коні проявлялась і в тому, що він умів показати не лише саму подію, але й ті умови, які до неї призвели. У Коні дар психологічного аналізу поєднувався з да¬ром художника слова. Його промова була багата образами, порівнян¬нями, узагальненнями, влучними зауваженнями. Це все надавало їй життєвої правдивості, захоплювало слухачів.