Інтонація. Інтонаційно-виразні засоби мовлення
Вираз обличчя оратора, його поза і жести —додатковий засіб виразності. Публічна мова — це результат складного духовного і фізичного процесу. У мозку і у тілі людини ви¬никає безперервний потік емоцій, почуттів, ідей, фізичні рухи. Жести нерозривно пов'язані з ходом думок і зміною почуттів оратора, їх ритмічний збіг з інтонацією, наголосом і паузами допомагає зосередити увагу слухачів на тих чи інших важливих частинах виступу промовця, показати його ставлення до висловлених положень та збудити у слухачів схоже ставлення. За умов правової реформи, форму¬вання правової держави це має неабияке значення.
Традиції вітчизняного ораторського мистецтва щодо жестів доволі суворі і вимагають стриманості. Згадаємо видатного оратора Феофана Прокоповича, професора рито¬рики Києво-Могилянської академії. Його правила красно¬мовства були першою спробою регламентувати публічні виступи. Серед інших правил стосовно техніки мовлення знаходимо такі: «Бездумно творя тораторы, которые брови свои поднимают и движением рамен [плечей] являют гордое величие, и в слове нечто такое проговаривают, от чего мож¬но познать, что сами себе удивляются... Не подобно оратору шататься вельми, будто в судне веслом гребет. Не надобно руками всплескивать, в бока упираться, подскакивать, смеяться или рыдать, ибо все это лишнее и слушателей возмущает». Навіть при бурхливому темпераменті орато¬рові слід стримуватися від надмірної жестикуляції. Вона відвертає увагу, заважає слуханню, сприйняттю думки. Важко дати поради щодо застосування жестів. Тут виявля¬ється індивідуальність кожного оратора, проте існують певні загальні вимоги. Жести не можна «запозичувати», вони повинні виражати темперамент, почуття самого ора¬тора, відповідати особистості, думці виступу. Вони мають бути стриманими, економними, природними.
Міміка оратора відбиває його духовний стан. На облич¬чі оратора слухачі бачать і радість, і сум, і подив, і блажен¬ство тощо. Байдуже обличчя промовця породжує байду¬жість і у слухачів.
Розглянувши основні поняття техніки мовлення, заува¬жимо, що її проблеми мають неабияке значення для юрис¬та, як свідчать практика і багато висловлювань видатних фахівців, наприклад, думки з цього приводу досвідченого юриста П.С. Пороховщикова (П. Сергеїча).
Йому належить теза про те, що неправильно взятий тон може цілковито згубити промову або зіпсувати її окремі частини. Він наводить відповідні приклади з виступів юрис¬тів. Доречно процитувати один з них. «Тихенько й тихень¬ко робота усередині комори продовжується... Осьуже диму стільки, що його назовні тягне; потягнулися струмки через віконні щілини на повітря, стали бродити над подвір'ям фабрики, потягнулися за вітром на сусідній двір» (з висту¬пу С.О. Андрєєвського у справі братів Келеш). Самі слова вказують і силу голосу, і тон, і міру часу. Як ви це прочи¬таєте? Так само, як і «Облога! Приступ! Злі хвилі, як вони, лізуть у вікна», як «Полтавський бій» чи як «Чи вибачиш мені ревниві мрії?» Не думаю, щоб вам це вдалося. А сучас¬ним ораторам вдається.
Прочитайте наведені слова, подумайте хвилину і повто¬ріть їх вголос: «Любов не тільки вірить, любов вірить сліпо, любов буде ошукуватися, коли вірити вже не можна».
А тепер здогадайтеся, як вимовлялися ці слова захисни¬ком у суді? Здогадатися неможливо, і я скажу вам: громо¬вим голосом.
Прокурор нагадав присяжним останні слова пораненого юнака: «Що я йому зробив? За що він мене убив?» Він ска¬зав це скоромовкою. Треба було сказати так, щоб присяжні почули того, хто вмирає.
Дійсно, справжня промова — це гармонія духовного стану оратора із зовнішнім проявом цього стану; в думці і серці мовця є певні міркування, певні почуття; якщо вони передаються точно і до того ж не тільки у словах, але й в усьому зовнішньому вигляді особи, що говорить, її голосі і рухах, людина промовляє як оратор.
П. Сергеїч запитує: яка промова краща, швидка чи по¬вільна, тиха чи гучна? Жодна, бо бездоганними є тільки природна швидкість вимови, тобто така, яка збігається зі змістом промови, і природне напруження голосу. У нас у суді майже без винятку здебільшого сумні крайнощі; одні промовляють зі швидкістю тисяча слів за хвилину; інші болісно шукають їх або витягують із себе звуки з такими зусиллями, що здається їх душать за горло; ті мурмочуть, ці кричать. Оратор, що безперечно посідає перше місце в рядах сьогоднішнього зрілого покоління, промовляє, май¬же не змінюючи голосу і так швидко, що за ним важко простежити (схопити думку). Якщо прислухатися до сучас¬них промов, не можна не помітити в них дивовижну особли¬вість. Істотні частини речень здебільшого промовляються незрозумілою скоромовкою або нерішучим мурмотанням, а всі слова, що засмічують мову, такі, як «за всяких умов загалом, а в даному випадку особливо; життя — це дорого¬цінне благо людини; крадіжка — це таємне викрадення рухомого майна» тощо — промовляються голосно, чітко.Коли оратор виміряє час, кроки, кілометри, він повинен говорити чітко, не кваплячись і абсолютно неупереджено, хоч би вся суть справи і доля підсудних залежала б від його слів. Остерігайтеся говорити «струмочком»: вода ллється, дзюрчить, лопотить і ковзає по мозку слухачів, не лишаю¬чи сліду. Щоб запобігти стомливій одноманітності, треба скласти промову в такому порядку, щоб кожний перехід від одного розділу до іншого потребушін зміни інтонації. І як зауважував А.Ф. Коні, «говорити слід чітко, голосно, не монотонно, по можливості виразно й просто. В інтонації мас бути впевненість, переконаність, сила. Неповинно бути вчительського тону, бридкого й непотрібного».