Історія і жанри риторики

1. Зародження і становлення риторики

Риторика (красномовство) має свою історію, без знання якої важко розраховувати на успіх, тим більше у мис¬тецтві судового оратора. Уже в Стародавньому Єгипті, Індії, Китаї було відоме мистецтво риторики, але справжньою його батьківщи¬ною є Стародавня Греція, де публічне слово мало надзвичайно ве¬лике суспільне значення.

Античні ритори виступали із сенаторських трибун, на засідан¬нях, форумах, судових процесах. Відомими риторами були Арістотель, Демосфен, Цицерон, Квінтіліан, Їсократ, Есхіл, Філократ, Лісій.

Такі особистості, як Цицерон та Демосфен, — видатні рито¬ри — ще за життя були увінчані лаврами «синів Вітчизни», «рятів¬ників народу». Цицерон у своїх трактатах, присвячених ораторському мистецтву, писав про формування нової людини — людини-пат¬ріота, громадянина, який живе ідеалами свого народу й держави.

Найблискучішим ритором Стародавньої Греції, владарем дум був всесвітньо відомий Демосфен (384—322 до н. е.), промови яко¬го, насичені фактичним матеріалом, містили чимало особистих спо¬стережень, відзначалися динамічністю, переконливою аргументацією й чіткістю. Для Демосфена була характерна артистична манера три¬матися на трибуні, що також сприяло його успіхові як оратора. В суді Демосфен виступав як адвокат. Сучасники так характеризували Демосфена: «Нашого ритора з його умінням все запалювати і тро¬щити своєю силою і владою можна порівняти з вихорем або блис¬кавицею» '.

Теоретиком ораторського мистецтва і великим ритором антич¬ного світу був Марк Тулій Цицерон (106—42 до н. е.). Він провів на форумі майже 40 років і був справжнім ідейним поводирем римсь¬кого Сенату. Цицерон відпрацював стиль, який дозволяв йому бути простим і блискучим, безпосереднім і пристрасним. Чудовими вла¬стивостями цицеронівської промови були мелодійність і ритмічність. Прославився він своїми знаменитими патетичними виступами і вис¬новками. Складовими успіху оратора Цицерон вважав освіту, при¬родний дар і ораторські здібності. Першу промову Цицерон виголо¬сив у 25 років (під назвою «На захист Публія Квінція»), а останню (дванадцяту філіппіку) — у рік своєї смерті (прожив 63 роки).

Для промов Цицерона характерні оклики, повтори, іронія, гра¬дація. В деяких його промовах майже не вживаються сполучники. Та¬кий риторичний прийом робив судову промову карбованою.

Цицерон був творцем латинської мови: з важкої, неоковирної зброї виковував тонку, гостру рапіру, яка проникала у найпотаемншгі вигини людської думки. Він виголосив понад сто промов, тексти п'ятдесяти семи збереглися і є риторичною скарбницею для усіх часів та народів'.

Теорію ораторського мистецтва розробляли Арістотель і Платон. На думку Платона, красномовство має бути діловим, а не мар¬нослівним, непідкупним, чесним ы високоморальним. Особливо кри¬тично Платон ставився до судових ораторів.

Арістотель (348—322 до н. е.) розглядав ораторське мистецтво у філософському плані, підкреслюючи його етичні й естетичні функції. Він вважається творцем теорії суперечки, дискусії. Арістотель розріз¬няв:

• діалектику — мистецтво сперечатися з метою встановлення істини;

• ерістику — мистецтво будь-що залишитися правим у супе¬речці;

• софістику — намагання добитися перемоги в суперечці шля¬хом навмисного використання недостовірних доказів.

Перші настанови для тих; хто готувався виступати публічно, належали, очевидно, сіцілійським риторам Тісію й Корку. Це були рекомендації, як слід членувати промову на частини (вступ, вик¬лад справи, закінчення) і які докази слід підбирати. Комедія Арі-стофана «Жаби», де інсценовано суперечку Есхіла й Евріпіда, а та¬кож деякі фрагменти промов софістів, ораторів Горгія, Їсократа дають уявлення про посібники для риторів.

2. Жанри публічних виступів