РЕЛІГІЙНІСТЬ ЯК РИСА УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІО-НАЛЬНОЇ МЕНТАЛЬНОСТІ

Релігія завжди посідала значне місце в житті українського наро-ду і на будь-яких етапах його розвитку була неодмінним складником знищуваної національної свідомості.

Релігійність  риса психології особистості та соціальної спіль-ноти безпосередньо пов’язана з їх характером. Згадаймо, що харак-тер складається з двох головних блоків: систем відношень до світу й до себе, в яких нерозривно переплітаються моральні оцінки з позиції “добро  зло”, естетичні  з точки зору “прекрасне огидне”, емо-ційні  “подобається  не подобається”, та волі, яка спонукає на по-долання внутрішніх і зовнішніх перешкод на шляху до поставленої мети. Оскільки будь-яка віра є безумовним і рішучим прийняттям на рівні глибинних емоційних, моральних та естетичних відношень і кері-вництва до дії якихось ідей, цінностей, то очевидно, що вона розміщу-ється в обох блоках характеру й справляє на них істотний вплив.

Християнська релігія є в самій своїй основі духовною. Людина  біо-соціо-духовна істота. Хоча біологічні інстинкти та соціальні вимо-ги перебувають в ній у постійному протиборстві; вони разом сковують дух людини, її власне Я, совість  процес внутрішнього визначення добра і зла. Гадаю, що саме в усій цій триєдиній скутості  коріння одвічного трагізму людського існування. Духовне в людині  це те, що дає їй змогу протистояти й біологічному, й соціальному. Християн-ська любов  найвищий злет духовності, оскільки в ній людина ціл-ком підноситься над трагізмом власного існування, радісно підпоряд-ковуючи дух сили найвищій цінності  життю в усіх його проявах для блага людини.

Справжній християнин досягає в любові щастя душевної гармо-нії. Для нього віра-любов  джерело блаженства єднання з Вищим світом, в якому панують абсолютні Істина, Добро, Краса. Це блажен-ство підносить дух над усім об’єктивним, але сама вона сприймає свій суб’єктивний стан як об’єктивне вторгнення Вищого Духу в своє Я. Це дає наснагу в жахливих лабетах інстинктів та соціального тиску оби-рати совістю добро. Істинні християни не шукають виправдання своїх гріхів, що завжди є поступками інстинктам та тиску ззовні, хибною се-нтенцією: “На все воля Божа”. Саме воля  в людині. Бог, згідно з християнським ученням, дав їй свободу вибору добра чи зла. Цим християнство піднесло людину до Царства Духу, яке людина спромо-жна обрати й вистраждати в собі. Свобода морального вибору совіс-тю  найістотніша сутність людини. Знаходячи в собі совість, людина підноситься до щастя бути в істинній собі.

Порив до духовної віри наростає в Україні. Людина безпорадно зупинилася перед “досягненнями” свого зухвалого розуму, що покла-дався тільки на власну могутність і здатність створити за допомоги ідеології та науки всезагальне блаженство. Люди з новою силою від-чули трагізм своєї несвободи  перед ними ж створеними згубними силами, які калічать людські душі й тіла, природу, що стимулює світо-відчуття безпорадності й абсурдності людського існування. Дедалі бі-льше здатних мислити й переживати людей доходять висновку, що основа порятунку України в тому, на чому міцно стоїть культура Захо-ду: в одухотворенні людської душі загальнолюдськими цінностями, стрижнем яких є любов в її християнському тлумаченні.

Українська історія сповнена трагедій, головною причиною яких є межове геополітичне становище української землі  “на грані двох світів”. Таке становище породжує граничні ситуації  життя перебу-ває перед постійною загрозою, є проблематичним. Тому люди шука-ють підтримки й надії у Бога.

Християнство було насильно насаджене народним масам Київ-ської Руси князями та їх дружинами. Народ спочатку не приймав його. Вирішальною трагічною подією, яка зумовила масове звернення на-ших предків до християнства, була монголо-татарська навала. Не-спроможні протистояти всім страшним лихам, що їх принесли завойо-вники, люди знаходили душевну підтримку, розраду, втіху й надію в християнських ідеях про те, що страждання є благом для людини, бо сприяють очищенню й врятуванню душі для вічного блаженство в по-тойбічному житті. Тобто християнство під час монголо-татарської на-вали стало для жителів Київської Руси єдиним засобом духовної під-тримки, психотерапії, компенсуючи душевною втіхою земні страж-дання. Подальші історичні катастрофи, що призвели до остаточної втрати самостійності й позбавили нашу націю можливості нормально-го розвитку, з одного боку, з іншого  ще більше зміцнили цей психо-логічний потяг до християнства.Духовна, виховна, ідеологічна діяльність церкви не була мар-ною, хоча результати її виявилися нескоро  засів церкви падав у ґрунт сприятливий, найбільш надійний, хоча й такий, що дає не стрім-кі сходи, а повільне, проте суцільне проростання. Цей соціальний ґрунт  селянство, яке складало головну масу українського народу. Для психіки селянина, пов’язаного з природою та землею, властива релігійність. Це спричиняється багатьма чинниками, серед яких голо-вним є залежність успіху селянської праці від природних умов, коли можна сподіватися тільки на ласку Божу й просити підтримки тільки у Бога. Селяни  найбільш гноблена і знедолена верства населення, і шукати захисту від несправедливості, неправди їм здебільшого дово-диться також тільки у Бога. Українське селянство зазнавало соціаль-ного гноблення, помноженого на національне. Нарешті, природа, се-ред якої живе селянин, своєю доцільністю, красою, таємничими пору-хами, грою незримих, незрозумілих для людини, часом грізних, жаха-ючих сил тощо переконливо говорить про Творця, тим більш перекон-ливо, що мало не єдиним джерелом інформації про навколишній світ для селянина була церква.