УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА НА ВОЛИНІ у 20-40-х рр. XX ст.

Ряд справ, що характеризують національно-церковний рух на Волині у міжвоєнний період, зберігається у Державному архіві Тернопільської області. На сьогодні у фонді Волинської духовної консисторії міститься лише частина документації цього єпархіального уряду (Ф.148 “Волинська православна духовна консисторія. м. Крем’янець. Місіонерсько-законовчительський комітет. 1918-1939").

Доповнюють джерельну базу документи й матеріали, опубліковані у збірниках та як додатки до окремих досліджень. Найвагомішими з них є збірники: “Правовое положение Святой Автокефальной православной церкви в Польше” (Варшава, 1931), “Правда о религии в России” (М., 1942), “Патриарх Сергий и его духовное наследство” (М., 1947) та ін. Незважаючи на ідеологічну заангажованість вони є цінним джерелом з історії церковного життя Волині. Велику кількість документів з даної проблематики опубліковано у збірнику “Мартирологія українських церков” (Т.1, Торонто, 1987), а також подано як додатки у дослідженнях М.Сивіцького, В.Косика, І.Біласа, Ю.Волошина та ін.

Багатою на церковну полеміку, аналітичні статі та факти є тогочасна преса, в тому числі журнали “На варті”, “Воскресное чтение”, “За соборність”, “Церква і нарід”, “Шлях”, газети “Українська нива та “Волинське слово”. В роки німецько-радянської війни інформацію на церковну тематику друкували газети “Український голос” (м. Луцьк) і “Волинь” (м. Рівне).

У післявоєнний період у “Літописі Волині” (Канада) вихідці з Волині опублікували значну кількість спогадів про українське православ’я краю 20-40-х рр.

У другому розділі — “Суспільно-політичні передумови утвердження українського православ’я” — дано короткий огляд історичного шляху Православної церкви в Україні протягом Х-ХХ ст., показано набуття нею національних ознак, боротьбу за самоуправління, участь у державотворчих процесах.

Оскільки Україна прийняла східний варіант християнства, київським князям доводилося враховувати той факт, що співпраця держави і церкви на Сході мала свої особливості. Візантійська імперія вважала кожен народ, який прийняв православ’я з Константинополя, політично залежним. Приклад Болгарії та Болгарського патріархату красномовно це підтверджує. Окремі дослідники вважають, що, охрестивши Україну-Русь у 988 р., Володимир Великий, щоб унезалежнити себе, взяв єпископів та духовенство з Болгарії. Лише за Ярослава Мудрого під тиском політичних обставин у Києві було прийнято митрополита грека, а Вселенський патріарх підвищив Київську церкву до рівня митрополії. Призначувані з Царгорода, митрополити відстоювали інтереси Візантійської імперії. Незнання ними мови, звичаїв українського народу зменшували вагу церкви в духовному та національному розвиткові України. Тому за князя Ярослава виник перший прецедент обрання місцевими єпископами згідно 28 правила Четвертого вселенського собору митрополитом Іларіона. Це обрання відбулося під безпосереднім контролем київського князя і свідчило про намір ширшого залучення церкви до національного державобудівництва. Друга спроба посадити на Київському митрополичому престолі місцевого кандидата була зроблена за Ізяслава Мстиславовича. Подальшому розвиткові національно-церковних процесів перешкодили князівські усобиці й падіння держави.Політичний занепад Києва спонукав київського митрополита шукати володаря з відповідною політичною та фінансовою підтримкою, тож у 1299 р. митрополит Максим Грек переїхав до Володимира-на-Клязьмі, а його наступник Петро — вже до Москви. За умов бездержавного буття українського народу однією з форм збереження народу була Православна церква. Занепад Галицько-Волинської та Литовсько-Руської держав, у якій український елемент зберігав свою релігійну та національну ідентичність, негативно позначився на долі українського народу. Поступове захоплення українських земель Польщею супроводжувалось наступом на Православну церкву, особливо після підписання Люблінської унії 1569 р. Церква з її чіткою ієрархічною структурою та впливовою ідеологією, що вже набула українських рис, залишалась єдиною формою організованого життя українського суспільства, яка забезпечувала захист національних та культурних інтересів. Зовнішній тиск та внутрішні проблеми Київської митрополії змушували ієрархію, духовенство та мирян шукати виходу із ситуації. Берестейська унія 1596 р. не вирішила усіх наболілих питань. Завдяки підтримці козацької верстви було реорганізовано життя митрополії. Сильні духовні постаті, які стали біля церковного керма, спрямували свою енергію на посилення моральних якостей духовенства, зміцнення дисципліни, підвищення освітнього рівня. У той період церква дала державі багатьох освічених і діяльних керівників, сприяла розвиткові української культури, підносила релігійну та національну свідомість суспільства.

До 1686 р. Київська митрополія була складовою державності українського народу. Занепад Гетьманщини супроводжувався ліквідацією автономії Української церкви. Після 1654 р. московські правителі здійснювали заходи спрямовані на приєднання Київської митрополії до Московського патріархату, яке завершилось актом 1686 р. Наступні століття для Української церкви були позначені русифікацією та нищенням набутих нею особливих національних рис. Однак, незважаючи на це, традиції українського православ’я продовжували жити. Боротьба за українську державність супроводжувалась і боротьбою за повернення Українській церкві її національних рис.