Християнство, як релігія до Володимира
Принесене з Візантії первісне християнство не зникло і після того, коли в Київ прийшов з Новгорода князь Олег.
Видатну роль у справі освіти Русі світлом Благовіщення зіграли і ряд наступних найважливіших обставин.
Як відомо, у 864 році приймає благодать водохрещення Болгарія, з якою Давньоруська держава починає підтримувати самі тісні відносини з кінця IX - початку X століття. Саме відтіля, за твердженням ряду істориків, на Русь надходили богослужбові книги і багата духовна література.
Відповідно до хронології А.В. Карташова, у 855 - 56 р. працями «просвітителів мов словенських» свв. рівноапостольних братів Кирила і Мефодія був покладений початок слов'янської писемності. Як переконливо довів Карташов, Хазарська місія (861р.) свв. Костянтина Філософа і Мефодія перебуває в тісному зв'язку з нападом русів на Константинополь у 860 р. Т.ч. руські християни вже до початку існування власної епископії мали на руках більшість богослужбових книг і майже усі Св. Писання рідною мовою, що у величезному ступені сприяло розвитку початків християнства, закладених свв. братами.
Про раннє поширення писемності на Русі свідчить і договір князя Олега з Візантією, датований 911 роком, що дає підстави говорити про існування вже в той час при київських князях особливої канцелярії, де зберігалися і письмові документи.
Подальше поширення віри Христової по Руській землі засвідчено насамперед знаменитим договором князя Ігоря з Візантією, укладеним у 944 році.
Його цінність полягає в тому, що він дає виразне уявлення, наскільки вже християнська громада в Києві в середині X століття була численна по своєму складі і користалася величезним впливом у державному житті Русі.
У цьому договорі християни виступають не тільки як рівноправні його учасники, але і стоять у ньому на першому місці. Слід зазначити також, що в договорі мова йде аж ніяк не про всіх християн у Києві, а лише про тих, що займали вищі державні посади в Давньоруській державі, мали повноваження укладати міжнародні угоди і чия присяга вважалася необхідною, поряд із присягою самого київського князя.
Відповідно до літопису, цю присягу руські християни принесли в церкві св. пророка Ілії, що у тексті договору названа соборною. Така вказівка дала можливість ряду дослідників висловити припущення, що в Києві в той час, крім неї, існували й інші християнські храми. А літописне повідомлення про те, що вона стояла поблизу князівського палацу і будинків дружинників, робить цілком припустимою думку про терпиме відношення до християн і самого князя Ігоря (ПВЛ, с. 38 - 39).
Після смерті Ігоря († 945) до повноліття Святослава правителькою стає св. кн. Ольга, що з'явилася, по слову літописця, попередницею св. князя Володимира.
В основі найдавніших руських джерел, що оповідають про духовні подвиги св. Ольги, лежить церковний переказ, що виник, очевидно, вже в X столітті, але у своєму первісному вигляді до нас не дійшов. Але саме воно став тим здобутком, що поклав початок південнослов’янському короткому житію рівноапостольної княгині і літописної повісті про неї.
Час правління св. Ольги відображає істотно новий етап в історичному і релігійному житті руського народу. Літописців дивувало в ній і те, що, залишившись удовою, вона, усупереч язичеським звичаям, не вийшла другий раз заміж.
У літописній розповіді розповідається про подорож св. Ольги в Константинополь в 957 році, і про її водохрещення там.
Примітно, що при водохрещенні Ольга була наречена християнським ім'ям Олена. Цілком імовірно, що це ім'я їй було дано на честь св. рівноап. Олени, матері Костянтина Великого, яка багато для поширення віри в Римській імперії. Не випадково саме з її працями всі руські письмові джерела справедливо порівнюють духовні подвиги княгині Ольги.
Руські джерела свідчать про те, що св. Ольга, прийнявши щиру віру Христову в Константинополі, не тільки сама все наступне життя залишалося вірною охоронницею цієї дорогоцінної святині, але і невпинно старалася для поширення її істини між своїми підданими.