Мусульманські свята та обряди

Божество уявлялось зовнішніми матеріальними предметами і штучними ідолами, хоча звичайно, не співпадало з ними, а богопоклоніння складалося з виключно зовнішніх дій, оргій і жертвоприношень; були в застосуванні і людські жертвоприношення військовополоненних і дітей.

Таке богопоклоніння не встановлювало ніякого зв’язку між людиною і божеством і не могло задовільняти релігійні почуття. Так само дуже мало воно могло спонукати до морального та соціального об’єднання людей. Зібрання людей довколо Кааби під час хаджу мало звичайно велике значення, оскільки воно знайомило їх, розширювало розумовий світогляд і представляло кожному наочно ідею націльної єдності. Але для об’єднання такий зовнішній спосіб був звичайно недостатнім. Як з розміщення багатьох ідолоів в одному приміщенні не виходило однієї релігії, так і тимчасове зібрання всіх арбських племен біля цієї огорожі для зовнішнього поклоніння різноманітним богам не утворювало з цих племен одного соціального цілого. Священні місяці проходили і жорстокі міжусобиці з вбивствами і пограбуваннями продовжувались з попередньою силою, і обов’язок кровавої помсти з роду в рід залишався відмінною рисою арабської поведінки і єдиним загальновизнаним законом арабського життя.Як підсумок можна сказати, що з огляду на ці та інші причини іслам має чітко виражений синкретичний характер, і він увібрав у себе елементи різних релігій, зокрема іудаїзму, християнства, староарабського язичництва.

2. Догматичні приписи Корану щодо обрядовості

Іслам має „п’ять стовпів”, п’ять головних засад:

1.„немає Бога, крім Аллаха”;

2.„і Мухамед — пророк Його”

3.намаз — щоденна п’ятикратна молитва;

4.обов’язковий піст у місяць рамадан та оплата милостині бідним (згодом це перетворилося в державний податок);

5.хадж — обов’язкове паломництво в певний місяць до Мекки.

Який простий догматизм ісламу, так само прості і його практичні і обрядові заповіді. Вони зводяться до наступного:

обов'язкова п'ятикратна молитва щодня у встановлений годинник; обов'язкове обмивання перед молитвою і в інших випадках;

податок (закят) на користь бідних; щорічний пост (ураза, в десятому місяці — рамазані) протягом всього місяця; паломництво (хадж) в священне місто Мекку, яке правовірний мусульманин повинен по можливості зробити хоча б раз в житті.

Кожне з цих розпоряджень, не дивлячись на те що вони самі по собі не так вже тяжкі і нездійснимі, допускає вилучення і пом'якшення в скрутних випадках. Вода для обмивання у разі її відсутності може бути замінений піском, пилом; дотримання поста необов'язково для хворих, для мандрівників, вони можуть і повинні пеститися пізніше відповідне число днів; до речі, мусульманський пост, на відміну від християнського, полягає в повній стриманості від всякої їжі і пиття від сходу до заходу сонця, та зате в решту часу доби можна їсти і пити що завгодно і вдаватися до будь-яких задоволень.

Одне з розпоряджень мусульманської релігії полягає в священній війні за віру (джихад). Це цілком зрозуміло, якщо пригадати, що сам мусульманський рух виник з потреби арабів в об'єднанні і в добуванні нової землі. В Корані це розпорядження висловлено ясно: протягом восьми місяців в році (бо чотири місяці вважаються "забороненими") належить воювати з многобожниками, з невірними, винищувати їх, захоплювати їх майно. В цьому яскраво виявилися фанатизм і нетерпимість до іновірців, властиві ісламу навіть більшою мірою, ніж іншим світовим релігіям. Проте згодом і мусульманські богослови, і світські учені по-різному тлумачили заповідь джихаду. Дійсно, в Корані проводиться деяка відмінність між прихильниками різних немусульманських релігій. До многобожників, тобто послідовників племінних і політеїстичних культів, відношення різко вороже: "О ви, які увірували! Бийтеся з тими з невірних, які близькі до вас. І хай вони знайдуть у вас суворість. І знайте, що аллах —•: з богобоязливими!" До людей же, що "мають писання", тобто іудеям і християнам, укладачі Корану виказують пошану: це і зрозуміло, адже на ідейному грунті саме цих релігій, на шляхах їх спрощення виросла ідеологія ісламу. Проте в Корані є розпорядження воювати з тими, "яким послано писання", — з іудеями і християнами, — якщо вони не вірують в аллаха і не підкоряються релігії істини". На практиці в ісламі всяке розділення між прихильниками інших релігій стиралося: всі вони розглядалися як невірні (джяур), підлягаючі або винищуванню, або підкоренню. Під прапором джихаду (газавату) мусульманські лідери не раз, аж до наших днів, спонукали віруючих до винищувальної війни проти всіх іновірців.