Священики-мученики: репресії проти православного духовенства на Закарпатті
9 вересня 1947 р. Закарпатський обласний суд засудив його до 25 років виправно-трудових таборів. Для відбуття покарання М. Попова відправили до Воркути, Комі АРСР. 19 жовтня 1955 р. із табору Мордовської АРСР він написав скаргу до Москви, де повідомляв, що у вересні того року його було достроково звільнено, клопотався у справі повернення до Угорщини [15]. Даних про повернення в Угорщину М. Попова не виявлено і подальша його доля невідома. Реабілітований у 1992 році.
1 вересня 1948 р. було заарештовано священика Г. Бедзіра, 1900 р. народження, із с. Чумальово Тячівського р-ну. У 1923 р. закінчив богословські курси в с. Буштино Тячівського р-ну. Із того часу служив священиком у різних селах району. Із 1936 р. проживав у с. Свобода Берегівського р-ну, де за угорського режиму виконував обов'язки уповноваженого сільського комітету [16]. Під час обшуку в нього виявили фотоапарат, бінокль, друкарську машинку й декілька книг. Г. Бедзіра звинувачували в тому, що він проводив серед селян агітацію, спрямовану проти колгоспного ладу, вихваляв іноземних імперіалістів [17]. 16 листопада 1948 р. було винесено вирок, у якому вказувалося, що Г. Бедзір, «работая православним священником в селе Свобода, Береговского округа й занимаясь в своем кулацком хозяйстве, 1946–1947 гг., будучи враждебно настроенным к Советской власти и колхозному строю, среди населения села проводил антисоветскую агитацию против Советской действительности и колхозного строя» [18]. За вироком суду Г. Бедзіра було засуджено на 10 років виправно-трудових таборів і п’ять років позбавлення прав [19]. Покарання відбував у м. Брянськ (Росія). 8 квітня 1955 р. Верховний Суд УРСР зменшив міру покарання з 10 до 6 років і 7 місяців позбавлення волі і після відбуття цього терміну з-під варти Г. Бедзіра звільнили. Реабілітований 11 березня 1992 р. [20].1 лютого 1949 р. органами МДБ було заарештовано священика І. Ілечка. У постанові на арешт від 21 січня 1949 р. вказувалося, що І. Ілечко разом із адміністратором православної церкви М. Поповим проводив серед духовенства антирадянську агітацію й намагався використовувати православне духовенство в боротьбі з СРСР [21]. Під час обшуку у нього було вилучено газети й книги, які мали антирадянський зміст. На допиті 2 лютого 1949 р. І. Ілечко повідомив, що народився 12 травня 1883 р. у с. Костяшин. У 1911 р. екстерном склав іспити в Московській духовній семінарії і отримав сан священика. У 1914 р. вступив до царської армії, де виконував обов'язки військового священика.
У 1917–1919 рр. проживав у станиці Михайлівській Донської області. У 1919 р. виїхав до Праги, звідти у травні 1920 р. перебрався на Закарпаття. Працював на викладацькій роботі в Мукачівській гімназії, з 1939 по 1943 р. — чиновник єпархіального управління [22]. На допиті 11 лютого 1949 р. І. Ілечко заявив, що винним себе визнає частково. Він погоджувався з тим, що дійсно серед вірників говорив, що вчення марксизму-ленінізму є антирелігійне, що більшовики переслідують релігію та вважав, що встановлення радянської влади явище тимчасове. У свою чергу І. Ілечко відкинув звинувачення в агітації, спрямованої на зрив заходів радянської влади [23]. За вироком суду І. Ілечка було засуджено на 25 років виправно-трудових таборів і п’ять років позбавлення прав [24]. Покарання відбував у с. Долинське Карагандинської області Казахської РСР. Звільнений 5 січня 1955 р., реабілітований 17 квітня 1991 р. [25].
6 квітня 1951 р. був заарештований ієромонах Юстин (Сідак). Його звинуватили у ворожому ставленні до радянської влади, хоча на допитах він заперечував свою антирадянську та антикомуністичну діяльність. Із протоколів відомо, що Юстин (Сідак) народився 14 жовтня 1918 р. у с. Збини Воловецького р-ну в багатодітній сім'ї лісоруба. Навчався в духовній семінарії у м. Сремські Карловці в Югославії, на богословському факультеті Белградського університету та духовному училищі в Будапешті [26]. 22 вересня 1946 р. висвячений єпископом Нестором (Сидорук) у сан священика. У 1946–1947 рр. — чернець Свято-Пантелеймонівського скита в м. Хуст-Колесарово [27].
17–18 липня 1951 р. відбулося судове засідання, на якому о. Юстин відкидав усі пред'явлені йому звинувачення, але Закарпатський обласний суд присудив йому 10 років виправно-трудових таборів з ураженням у правах на п’ять років і конфіскацією майна. Для відбуття покарання його відправили в Ун-женський табір на станцію Сухо-Безводна колишньої Горьківської області Росії. 7 червня 1956 р. о. Юстина звільнено з ув'язнення. Помер 21 жовтня 1992 року. Реабілітований 16 вересня 1992 р. [28].
31 липня 1951 р. був заарештований священик с. Червеньово, засновник та ктитор православного жіночого монастиря в с. Домбоки Мукачівського р-ну І. Карбованець. У постанові на арешт вказувалося: «В роки угорської окупації Закарпаття під час богослужінь систематично у своїх проповідях робив наклеп на радянську дійсність, радянську країну і комуністичну партію» [29].
Народився І. Карбованець 1897 р. у с. Невицьке Ужгородського р-ну. Після навчання в школі працював на залізниці, після чого єпископ Веніамін висвятив його на священики і скерував у с. Червеньово. У 1930–1931 рр. організував створення жіночого монастиря в Домбоках, для якого викупив і подарував землю [30]. Слідчі звинуватили о. І. Карбованця в агітації проти колгоспної системи, у закликах допомагати угорській владі, у зберіганні антирадянської літератури релігійного змісту [31]. Своєї вини не визнавав і відкидав усі звинувачення. 11 жовтня 1951 р. обласним судом його було засуджено на 25 років таборів і відправлено у с. Хром-Тау Новоросійського р-ну Актюбінської області Казахської РСР. Звільнений 9 січня 1955 року. Помер 21 червня 1977 р. [32]. Реабілітований 1991 р. [33].За співпрацю з «антинародними бандами» на початку 50-х рр. XX ст. було заарештовано й притягнено до судової відповідальності представників православного чернецтва. 23 травня 1952 р. органами КДБ заарештовано Вікентія (Ороса), 1901 р. народження, з с. Іза Хустського р-ну. На допитах він повідомляв, що у 1921 р. вступив послушником до Свято-Миколаївського монастиря в с. Іза, 13 березня 1929 р. прийняв чернечий сан [34]. Працював священиком у селах: Вонігово Тячівського р-ну, Нижній Бистрий, Крива Хустського р-ну, м. Рахів. У 1937–1949 рр. — духівник жіночого скиту в Драгові [35]. 25 липня 1952 р. засуджений військовим трибуналом прикордонних військ МДБ Закарпатського округу за ст. 20-54-1 «а» УК УРСР до 25 років виправно-трудових таборів, з ураженням у правах на п’ять років і конфіскацією майна. Пізніше термін ув'язнення зменшили до п’яти років, о. Вікентія звинуватили в тому, що він мав у 1949 р. зв'язки з «бандою Пилипця». На судовому засіданні він сказав, що зустрічався з бандитами випадково і під загрозою розправи змушений був співпрацювати. Звільнений 29 червня 1955 р., в ув'язненні перебував 3 роки 1 місяць і 6 днів. У прокурорському висновку від 13 травня 1992 р. вказувалося , що ні в яких насильницьких акціях проти громадян Орос не брав участі й засуджений безпідставно [36]. Реабілітований у 1992 році.