Дитячий хрестовий похід 1212 року
Дитячий хрестовий похід 1212 року
Спекотливим посушливим літом 1212 р. сталася подія, що увійшла в історію як дитячий хрестовий похід. Хроністи XIII ст. обійшли своєю увагою цю трагічну сторінку середньовіччя. Історики більш пізньої доби вбачали у дитячому хрестовому поході лише безглуздя і тому приділяли йому лише лічені ряд¬ки наукових праць між описами Четвертого (1202—1204 pp.) і П'ятого (1217—1221 pp.) хрестових походів. Деякі з них на¬віть сумнівались у його реальності. Утім, він все ж таки був.
На чолі хрестового походу дітей став дванадцятирічний французький хлопчик-пастух на ім'я Стефан (у деяких дже¬релах — Етьєн) із містечка Клуа, що знаходиться неподалік від Орлеану. У травні 1212 р. Стефан оголосив, що йому ніби¬то явився сам Ісус Христос у вигляді ченця і промовив насту¬пне: «З вуст дітей виходить сила, яка зламає ворога. Щоб визволити труну Божу, достатньо лише безгрішності дітей і Христова слова, яке вони принесуть із собою в Палестину». Далі чернець наказав Стефанові очолити похід дітей.
З цього дня Стефан почав мандрувати Францією, заклика¬ючи дітей взяти участь у поході. Місцем збору юних хресто¬носців було оголошено місто Вандом. Діти з гарячою вірою слухали Стефана. З різних куточків Франції — Бретані, Аквітанії, Лангедока, Гасконі — вони приходили і ставали під христові знамена. Формувалися цілі загони прибічників Сте¬фана, які йшли з хрестами і запаленими свічками, співаючи церковні гімни і псалми. До загонів приєднувалися навіть діти зі знатних сімей. Майже в кожного з них у Палестині билися чи то дід, чи батько, або старші брати. Хтось із них загинув. І підлітки мріяли помститися мусульманам, прославити себе, продовжити справу старшого покоління хрестоносців.
Як реагували на це французький король і Папа Римський, дивлячись на те, як дитяча гра, милі пустощі перетворюють¬ся на небезпечну акцію? Король Філіпп II Август діяв обереж¬но, боячись викликати незадоволення Ватікану. Лише одер¬жавши відповідь учених-богословів з Паризького університету, що цей похід є витвором сатани і дітей негайно треба повер¬нути додому, король видав указ (едикт) про заборону ходіння до Палестини і пораду «викинути дурниці з голови і вертати¬ся до батьків».
Проте королівський едикт не справив враження на дітей — для них найвагомішими були слова іншого владики — Папи Римського Інокентія III, який ще на початку цього походу сказав: «Ці діти докоряють нам, дорослим: поки ми спимо, вони з радістю виступають у святу землю». Папа таким чи¬ном сподівався за допомогою дітей зібрати учасників нового хрестового походу, бо ентузіазму рухатися з хрестами на Схід у дорослих ставало дедалі менше і менше. Коли ж згодом папа намагався зупинити цей масовий психоз, ситуація вже вийшла з-під його контролю. Незважаючи на всі заборони батьків, діти натовпом бігли у Вандом. Подібно до чуми, по¬творна ідея гнала дітей далеко від рідних міст та сел.
Разом із дітьми у похід рушили священики і ченці. Багато з них намагалося зупинити дітей, вмовити їх повернутися до рідних осель. Коли ж вони зрозуміли, що фанатизм бере гору над здоровим глуздом, то свідомо супроводжували дітей, при¬речених на загибель.
Приблизно у середині липня 1212 р. французькі діти виру¬шили з Вандому на південь і через місяць, подолавши від¬стань у 500 км, через Тур і Ліон дісталися до Марселя, їх було понад ЗО тис. Стефан запевнив своїх послідовників, що море розступиться перед ними, і юні посланці Христа підуть у святу землю суходолом. Але дива не сталося. Лави дітей стали потроху танути — дехто почав повертатися додому. Доля хре¬стового походу була під загрозою. Але тут на допомогу юним хрестоносцям прийшли два заможні марсельські купці — Гуго Ферреус і Уільям Поркус. Вони надали дітям кораблі і продо¬вольство. Значна частина дітей, злякавшись морської подоро¬жі, ненадійності тодішніх кораблів, штормів, підводних скель та піратів, втекла додому. Ті, що залишилися — щонайменш 5 тис. дітей і 400 священиків — розмістилися на семи кораб¬лях. Наприкінці серпня кораблі покинули марсельську гавань, щоб уже ніколи не повернутися.
Вісімнадцять років про дітей нічого не було чути. Лише 1230 р. в Європі з'явився чернець, що колись відплив на од¬ному з кораблів разом із дітьми з Марселю. Він розповів, що два кораблі загинули під час шторму неподалік від острова Сардінія, а п'ять інших дісталися до Алжиру, де на них уже чекали місцеві работорговці. Виявилося, що Ферреус і По¬ркус продали їх у рабство мусульманам. Негідники вірно роз¬міркували про відчуження християнського і мусульмансько¬го світів у той час, і їхній жахливий злочин здійснився успішно. Це, до речі, забезпечило їм власну безпеку, адже, дізнавшись про те, що вони скоїли, марсельці розірвали б зло¬діїв на шматки.Мабуть, неможливо собі уявити жах дітей, які зрозуміли, куди вони потрапили. Багато з них заздрили померлим. Час¬тину дітей араби залишили в Алжирі, а інших відправили до Єгипту і Багдаду, саме через Палестину. Отже, діти все ж таки потрапили до «святої землі», але в кайданах або з моту¬зкою на шиї. У мусульманських землях малолітні хрестонос¬ці гинули від важкої праці, побоїв і хвороб. Деякі прийняли іслам, вивчили арабську мову, забули свою батьківщину і рі¬дних. Так чи інакше, — з полону ніхто не повернувся.