Що є джерелами віровчення ісламу, їх характеристика
Таким чином, "Сунна посланця Алаха" (повна назва Сунни) - зведення текстів, що описують життя Мухамеда, його слова і справи, а в широкому значенні - збірник благих звичаїв, традиційних встановлень, доповнюючий Коран і шановний нарівні з ним як джерело відомостей про те, яка поведінка або думка є богоугодною, правовірною. Навчання Сунни – важлива частина релігійного виховання і освіти, а знання Сунни і проходження їй - один з головних критеріїв авторитетних ватажків віруючих .Суна — свого роду тлумачення Корану в перші десятиріччя після смерті пророка Магомета . Суна укладалася протягом кіль¬кох століть (із VII по IX) і мала на меті викласти приклади з життя Магомета для керівництва віруючими своїх дій. Як і Ко¬ран, суна містить мало норм юридичного характеру, в ній домі¬нують морально-релігійні положення. Так само, як і Коран, пе¬реважна частина нормативних розпоряджень суни не містить широких принципів-узагальнень, а складається із конкретних казусів-випадків із життя Магомета.
Коран і суна — джерела, на основі положень яких були вста¬новлені норми шаріату і фікху .
Мусульманське право історично виявилося залученим до сфери шаріату (релігії) у результаті ісламізації фактично діючих правових норм і відносин. У подальшому мусульманське право було пов'язано із шаріатом унаслідок діяльності мусульмансь¬ких юристів, які розробляли питання права з урахуванням релі¬гійно-моральних орієнтирів ісламу.
Іджма — третє джерело мусульманського права, за допо¬могою якого шукалися відповіді на питання, не вирішені Кора¬ном і суною. Іджма являє собою узгоджений висновок стародав¬ніх правників (муджтахідів) як знавців ісламу про обов'язки пра¬вовірного, наданий на підставі тлумачення Корану та суни. Лише будучи записаними в іджму, норми права, незалежно від їх по¬ходження, підлягали застосуванню.
З посиленням ролі юристів мусульмансько-правова доктри¬на зосередила зусилля на розробці методологічної та загально¬теоретичної основ права.
В іджмі з'явилася догма про непогрішність і єдність мусуль¬манського суспільства. Виражена вона від імені Аллаха двома положеннями:
1) «Моя община ніколи не ухвалить помилкове рішення»;
2) «Те, що мусульмани вважають справедливим, справедливе й в очах Аллаха».
Стверджувалося, що право встановлюється не більшістю або усіма віруючими, а тільки єдністю думок компетентних, офіцій¬но уповноважених на це осіб. Думка знавців ісламу, яка виража¬лася в нормі або принципі і грунтувалася на поєднанні традиції, звичаю і практики, набувала юридичної сили. У цьому полягало її велике практичне значення.
Натепер іджма є єдиною догматичною основою мусульман¬ського права. Сучасний суддя шукає мотиви для рішення не в Корані, а в книгах, де викладені рішення, освячені іджмою.
Іджма, яка розглядалася як "загальна згода мусульманської общини". Нарівні з Кораном і Сунной вона відносилася до групи авторитетних джерел шаріата. Практично Іджма складалася з співпадаючих думок з релігійних і правових питань, які були висловлені прихильниками Мухамеда або згодом найбільш впливовими мусульманськими теологами-правознавцями (імамами, муфтіями, муджатахідами). Іджма розвивалася як у вигляді інтерпретацій тексту Корану або Сунни, так і шляхом формування нових норм, які вже не зв'язувалися з Мухамедом. Вони передбачали самостійні правила поведінки і ставали обов'язковими внаслідок одностайної підтримки муфтіїв і муджатахідфів.
Такий спосіб розвитку норм мусульманського права отримав назву "іджтіхад". Правомірність Іджми як одного з основних джерел шаріата виводилася з вказівки Мухамеда: "Якщо ви самі не знаєте, спитаєте тих, хто знає".
Велика роль Іджми в розвитку шаріата полягала в тому, що вона дозволяла правлячій релігійній верхівці Арабського халіфата створювати нові правові норми, пристосовані до умов феодального суспільства, що міняються, що враховують специфіку завойованих країн. До Іджми як джерела права, доповнюючого шаріат, примикала і фєтва – рішення і думки окремих муфтіїв з правових питань.
Кияс. Одним з найбільш спірних джерел мусульманського права, що викликає гострі розбіжності між різними напрямками, був кияс – рішення правових справ. Згідно киясу правило, встановлене в Корані, Сунні або Іджмі, може бути застосовано до справи, яка прямо не передбачена в цих джерелах права. Кияс не тільки дозволяв швидко врегулювати нові суспільні відносини, але і сприяв звільненню шаріата в цілому ряді моментів від теологічного нальоту.