Ікони Поділля
Ці ікони багатофігурні, багатопланові, багаточасові, насичені різними біблейськими сюжетами, страстями, житіями святих.
Ікони: "Усекновение главы Иоанна Крестителя" (XIX ст.); "Образ Всевидение святого Божества" (XIX ст.) (рис. 3); "Воскресение с праздниками" (XIX ст.) за своєю складною композицією, стилістикою віртуозного письма перегукуються з мініатюрами Євангелія вірмено-григоріанської церкви та мініатюрами династії Бабурів (Індія XVI-XVII ст.). [4]
Значні розміри композиції цих ікон вражають масштабністю охоплення тем. Велика кількість сцен, персонажів, мізансцен, поданих в динаміці, насичений мажорний колорит надають іконам феєричного звучання.
Ці ікони виконані з дотриманням не тільки канонів давньоруського іконопису, але й техніки виконання (липова дошка, паволока, левкас, позолота, темпера). В них поєднуються аскетизм з живими фарбами, найвища радість і скорбота.
Аскетичний момент має другорядне значення, а головне в іконі — радість вирішальної перемоги боголюдини.Крім соборних та церковних ікон, у колекції музею зберігаються хатні ікони народних майстрів, писані як на полотні, так і на дереві. На Україні є дуже давня традиція — мати "святий образ" у домівці. Звідси походить і традиція народного ікономалювання, покликаного обслуговувати не церковне мистецтво, не іконостас, а домашні вівтарі.
"Перед образами висіли лампадки, а на образах біліли довгі рушники, розкішно повишивані лапатими квітками та дрібними взорцями. Під самісінькою стелею висіли, суспіль один коло другого, великі образи, а під ними висів другий рядок трохи менших". [5]
Рис. 3. Всевидение святого Божества, XIX ст., дерево, олія, позолота по левкасу.
Ікони в українській хаті були різні, мали свою систему розміщення. Найважливішою була ікона Спасителя, потім Богоматері і далі різних святих, серед яких св. Микола займає окреме місце. Микола в слов'янській міфології — назва злого духа, який пізніше перетворився в образ святого Миколи, котрий в народі — покровитель бідняків, рибалок, землеробів, мандрівників [6]. Свято Св. Миколи на Поділлі святкують кілька разів на рік (22 травня, 6, 19 грудня).
Рис. 4. Різдво Богородиці і Введення до храму, кінець XVII - початок XVIII ст., дерево, олія.
Традиційний іконографічний образ Св. Миколи, Параскеви П'ятниці, Юрія, Варвари в народних іконах набуває фольклорного звучання. Святих зображали з селянським типом обличчя, в квітах. Силуети та пропорції фігур, риси обличчя, драпіровка, пластика образу помітно відрізняються від академічного живопису, постаті присадкуваті, з великими головами, широкими плечима.
Мотиви та стилістика квіткових оздоб на іконах більше відзначаються не видовим, а регіональним характером. На Поділлі були поширені розлогі квіти — ружі, розписи відрізнялися своєрідністю колориту (темно-червоний, зелений, білий, жовтий), технікою широкого живописного мазка.
Своїм колоритом народні ікони гармоніювали з барвистими килимами, веретами, керамікою, писанками, розписом стін. Ікони вносили в інтер'єр народного житла дзвінкий колірний акцент, збагачували декоративне оздоблення.
В колекції народних ікон виділяються своєю композицією, колоритом та технікою виконання ікони "Різдво Богородиці" і "Введення до храму" (кінець XVII - поч. XVIII ст.) (рис. 4); "Зцілення сліпонародженого" (XVIII -XIX ст.); "Деісус" (XVIII ст.); трьохчасна: "Св. Микола", "Покрова Пр. Богородиці", "Марія Магдалина" (XIX ст.); "Недріманне око" (XVIII ст.). Оригінальна за композицією ікона "Різдво Богородиці" (кінець XVII-поч. XVIII ст.), на якій частково збереглися дві композиції: "Різдво" та "Введення до храму". В ній поєднуються риси західної мистецької культури з неповторною своєрідністю і могутнім джерелом народної культури.
Сюжет "Різдво Богородиці" виник у візантійському мистецтві ще в IX ст. Його літературною основою є апокрифічні джерела — Протоєвангеліє Якова і Євангеліє від Матвія. Характерні риси цієї ікони, як і інших на цю тему,— інформативність та до певної міри побутова жанровість. Головний персонаж сюжету — Св. Анна (мати Марії) зображена в ліжку, навколо неї служниці, які за візантійським звичаєм приносять дари і миють народжену дитину. Це вже не замкнуті в собі, ізольовані від реальності, підпорядковані релігійній догмі зображення, а майже світська картина. Подібно до західних митців епохи Ренесансу, художник інтерпретує канонічний сюжет як картину, зображаючи важливу сімейну подію. Картина за своїм настроєм далека від інтимності, від сімейної ідилії. Крізь захоплюючі своєю реалістичністю образи картини тут виразно проступає обрядова церемоніальна поважність.