Зародження реформації. віросповідна сутність протестантизму
Кінець XV - перша половина XVII cт. — переломна епоха людської цивілізації, яку прийнято називати епохою переходу від Середньовіччя до Нового часу. Це був період, коли, з одного боку, відбувалися глибокі соціально-економічні й політичні зміни, що зумовили зародження буржуазних відносин у Європі, з іншого — кардинальна духовна перебудова усього середньовічного суспільства.
На початку XVI ст. внаслідок удосконалення знарядь праці, розвитку виробничих сил, зростання продуктивності у промисловості й сільському господарстві Європа переживає економічне піднесення. Крім внутрішніх чинників, існує чимало зовнішніх: розширення торгівлі спричинює великі географічні відкриття, смугу завоювань, утворення колоній. У зв’язку з цим відбувається розвиток нових господарських галузей, прогрес у науці, техніці, військовій справі, зародження елементів світового ринку.
Важлива прикмета часу — бурхливий розвиток міст. Вони стають не лише центрами політичного і культурного життя, а й зосередженням великих промислових підприємств (централізованих мануфактур) і капіталу. Велике майно накопичувалося і раніше — у процесі розвитку товарно-грошових відносин. Однак саме у цей час виникає капітал як результат додаткової вартості. Його поява, поступове накопичення призвели до розвитку фінансових операцій, утворення банківської справи. А поряд з цим — до розладу структури феодального суспільства, поглиблення станового розшарування, появи буржуазії та найманих робітників. Буржуазія, як засвідчує сам термін буржуа (від франц. — мешканець міста, у середні віки ще — бюрґер), походила із заможнього міського торговельного і ремісничого стану. У ході накопичення капіталу бюрґерство поступово стало могутньою суспільною силою, носієм прогресивних економічних змін. Не випадково в його середовище вливається і чиновництво, і частина тогочасної інтеліґенції та дворянства, яке стає на шлях капіталістичного підприємництва, і заможня верхівка вільного селянства.
Новостворені класи буржуа та робітників намагаються виробити свою ідеологію — систему поглядів, понять, уявлень, ідей, через яку вони втілюють економічні, політичні, світоглядні прагнення. У Середньовіччі ідеологічні програми, як і все духовне життя суспільства, виступали, здебільшого, у формі релігійних учень.
Головною релігією в Західній Європі до початку XVI ст. був католицизм, на Сході Європи — православ’я. І там, і там церква мала величезний політичний вплив, ставши невід’ємним елементом феодальної системи. Зосередивши значні земельні багатства, вона домінувала у політичному і духовному житті, чинячи тиск на державну владу. Іноді церква навіть користувалася більшими привілеями, ніж світська верхівка (зокрема в юридично-правовій сфері). Найміцніші позиції в усіх галузях життя мала католицька церква. У V ст. римські єпископи повністю заволоділи титулом глави церкви — папи. Оголосивши себе спадкоємцями святого Петра (за католицьким вченням, перший римський єпископ), а папу — намісником Христа на землі, вони стали незалежними церковними господарями у Римі, намагаючись поширити владу на всі реґіони Європи. “У духовних справах всіма народами однаково керував Рим, і... данина, сплачувана Риму, і незчисленне воїнство ченців, кліриків, нунціїв, леґатів важким тягарем лягло на країни Європи.., всі найважливіші... державні акти... повинні ... скріплюватися печаттю церкви... В усіх державах судовиробництво було архікатолицьким. Устави народів, їхні звичаї повинні були безумовно відступати перед наказами пап і рішенням церковних соборів” [1].
Внаслідок зазіхань на вселенську теократичну владу, папство, з одного боку, вступає у політичну суперечність із світськими князями, а також “всюди викликає проти себе опозицію національну, державну, станову, інтелектуальну і моральну... релігійний протест і бажання реформи” [2]. З іншого боку, посилення могутності Риму спричиняє поступове загострення його відносин з Візантією, що також претендувала на роль лідера у християнському світі. Натомість особливості історичного розвитку східних реґіонів колишньої рабовласницької Римської імперії, де становлення феодальних відносин відбувалося з певним запізненням, зумовили дещо інший, порівняно із Заходом, характер відносин церковної і світської влади. У Візантії остання в особі імператорів традиційно була вища за церковну. Тут церква не встигла досягнути необхідного для суспільного диктату рівня землеволодіння та фінансової могутності, непохитного державного (окремі візантійські імператори навіть сприяли іконоборчим виступам у VII - першій половині IX ст.) і юридично-правового (не зміцненого канонами римського права) статусу. І хоча, за офіційною традицією, і на Заході, і на Сході духовну владу (“святительство”) вважали вищою за світську (“царство”), це не перешкоджало візантійським імператорам постійно втручатися у церковні справи й оголошувати себе першими представниками духовної влади, аж до самостійного розв’язання питань про скликання соборів та головування на них.Деякі особливості візантійського суспільства позначились і у власне релігійній сфері: у вигляді догматичних та обрядових (що фіксуються вже з IV ст.) розходжень між східним і західним християнством. Назвемо найпринциповіші з них. Висхідним пунктом догматичних суперечностей стало вчення про філіокве, тобто про сходження Святого Духа. Візантійці, на відміну від римських Богословів, заперечували можливість його сходження від Бога-Сина, ставлячи тим самим Бога-Отця значно вище Христа. Христос при цьому ніби наближався до простої людини, а Святий Дух робив її зв’язок з Богом-Отцем безпосереднішим. Східне християнство не погоджувалось із західним й у питанні причастя: на Заході причастя хлібом і вином вважали привілеєю духовного стану, а візантійська церква дозволяла таке причастя й мирянам. На Заході відпустити гріхи мала право тільки церква. У Візантії заохочували й самостійний пошук спокутування [3].