Релігія як потреба світогляду
Виходячи із сказаного можна виділити ще одну характерну особливість міфопоетичного розуміння простору і часу. Вона полягає в тому, що простір (як і час) у міфі не гомогенний і не нейтральний. Він «якісний» (переважно), і його «якість» визначається об'єктами, які в ньому знахо¬дяться, що в свою чергу певною мірою співвідноситься з положенням даної частини простору щодо центру. Але і ця диференційованість простору не залишається незмінною: в певній ситуації, яка припадає на певний визначений час, вказана просторова картина динамізується і, більше того, змінює якісні характеристики і поєдинок з хаотичним на¬чалом ведеться вже не на периферії простору, а в самому сакральному центрі, який за цих умов стає і центром хаотичних, ворожих людині сил.
Особливу роль у системі первісних уявлень про світ ві¬діграє ритуал. Він завершує собою діахронічний і синхро¬нічний аспекти космологічного буття, відтворює те, що було викликано до буття в акті творення, структуру само¬го акту, послідовність його частин і тим самим верифікує входження людини в той же самий космологічний універ¬сум, який було створено «на початку». Це відтворення акту творення в ритуалі актуалізує саму структуру буття, надає їй в цілому і її окремим частинам незвичайно підкреслену символічність і семіотичність, є гарантією безпеки і процві¬тання колективу. Звідси і роль жертви, яка з точки зору первісної свідомості зв'язує «тут» і «зараз» з «там» і «тоді».
Відповідно будується і структура ритуалу як образу творення. Висхідне положення — світ роздався в Хаосі, зав¬дання — інтегрувати Космос з його складових частин, знаючи правила ототожнення цих частин з частинами жертви, зокрема людської, далі — проголошення жерцем тексту, який несе в собі ці ототожнення, над жертвою, що знахо¬диться на вівтарі, тобто в центрі світу; кінець кінцем— прийняття жертви, яке втілює синтез Космосу.
Не випадково сенс життя і його мету людина космологічного періоду вбачала в ритуалі, основній суспільній і економічній діяльності первісного людського колективу. її свідомість була орієнтована насамперед на цінності знакового, символічного порядку. Саме вони були визначальними, первинними щодо матеріальних цінностей, а не навпаки.
Ритуал є головною операцією по зберіганню «свого» космосу, по керуванню ним, по перевірці цуценя відповідності його космологічним принципам. Центральне місце ритуалу в житті стародавніх колективів свідчить про те, що в міфопоетичну епоху основою релігії, її нервом є саме ритуал, таїнство, священнодійство.В ритуалі брали участь всі члени первісного колективу; в ньому в комплексі використовувались всі засоби вираження, всі знакові системи — природна мова жестів, міміка, пантоміма, хореографія, спів, музика, колір, запах. В умовах„ коли те, що сприймається, і той, хто сприймає, актор і глядач, зміст і форма в акт ритуалу багаторазово міняються місцями, коли основні цінності даної системи світу по-різному перевіряються, зокрема і шляхом їх ритуального розвінчання, «хаотизації», зведення до абсурду, де) протилежного —теургічна енергія, активність міфопоетичного світовідчуття і творчості, прориви в духовні глибини зростають і частішають. Як результат, в ритуалі досягається найвищий рівень сакральності і одночасно відчуття найбільш інтенсивного переживання сущого, особливої життєвої повноти.
Наведений вище аналіз дав можливість виділити декілька наскрізних схем у міфі: власне космологічні схеми; схеми, які описують систему родинних і шлюбних відносин; схеми міфоісторичної традиції. Останні дві схеми міфологічного мислення спираються, як правило, на міфологічне сприйняття світу, але при цьому тлумачать події, які охоплюються колективною пам'яттю роду. В зв'язку з цим «історичні перекази» і схеми родинності сприяють організації актуальної діяльності колективу і зникають разом з руйнуванням родового суспільства, але цього не можна сказати про космологічну схему міфологічного мислення.
Справа в тому, що операціональний принцип пояснення світу, покладений в основу цієї схеми (як це зроблено? як відбулося?), має досить сильні евристичні можливості. Тому даний пласт міфологічного мислення продовжує існувати і в умовах розвинутих суспільств і служить висхідним базисом для становлення духовної діяльності. Міфологічне мислення виходить з ототожнення людини і природи, мікрокосму і макрокосму. Пізніше ця інтуїція одержала розвиток в рамках інших форм духовної діяльності, особливо в мистецтві і релігії. Американський дослідник містицизму Е. Дж. Перріндер вказує, що базисне значення для ідеї містицизму має єдність. При цьому той факт, що міфологія, Як і релігія і мистецтво, розрахована на цілісне людське переживання, зумовлює те, що дана інтуїція передається разом з властивими їй формами переживання.
Отже, на таких уявленнях: людина — це один з елементів космосу, її плоть виходить з космічної стихії — і базуються містичні ідеї модерністських релігійних сект, подібних до «Об'єднаної церкви» Муна. Але будь-яка модернізація передбачає наповнення старої форми новим змістом.