Історія Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври
Коли Історія Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври сягає в глибину століть і починається з Дальніх і Ближніх печер та нерозривно пов'язана з ними.
Існує декілька думок про те, коли саме преподобний Антоній оселився в одній з Варязьких печер, що становлять частину нинішніх Дальніх печер, але більшість вчених відносять цю подію до 1051 р. І саме цю дату прийнято вважати датою заснування Києво-Печерського монастиря. Навколо преподобного Антонія зібралося 12 ченців, було влаштовано нові келії, почалася перебудова нинішніх Дальніх печер.
1057 р. преподобний Антоній, який прагнув до самоти, старшим серед братії поставив преподобного Варлаама, котрий став першим києвопечерським ігуменом. Сам же Антоній переселився на інший схил, де викопав для себе нову підземну келію — сьогодні це Ближні печери. Але й тут незабаром біля преподобного Антонія зібралися ченці. Так виникли два комплекси печер підземного монастиря: Ближні, або Антонієві і Дальні, або Феодосієві.
За ігуменства преподобного Феодосія в 1060-1062 рр. над Дальніми печерами було збудовано дерев'яний монастир, куди перейшла братія з печер. Її чисельність становила близько 100 чоловік, що було вельми багато навіть для грецьких монастирів.
Виникла потреба у статуті — зведенні правил, що регулюють життя монастиря. Тому преподобний Феодосій вирядив у Константинополь до скопця Єфрема одного з ченців, щоб той переписав Студійський статут і приніс його до Київа. У цей час до Київа прибув митрополит Георгій і з ним — один з ченців Студійського монастиря на ім'я Михаїл, який супроводжував владику і який передав монастирю чернечий статут. На основі цих двох варіантів і було створено статут Печерського монастиря. Слід зазначити, що на відміну від Дальніх печер на Ближніх печерах у Давньоруський період наземного монастиря не було.
Із завершенням будівництва Успенського собору в середині 70-х рр. XI ст. центр Печерського монастиря переміщується на територію нинішньої верхньої Лаври. У "старому" монастирі залишилася тільки незначна частина ченців. Ближні й Дальні печери стали місцем усамітнення подвижників і місцем поховання померлої братії. Першим у Ближніх печерах було поховано преподобного Антонія 1073 р., а в Дальніх — преподобного Феодосія 1074 р.
Німецький вчений Л.Н.Гітц у своїй праці з історії Києво-Печерського монастиря зазначає, що початок звичаю ховати ченців у печерах було покладено за ігуменства преподобного Никона, який приніс його з Тмутаракані. Але чин поховання в печерах є в Студійськом статуті. Він істотно відрізняється від загальноприйнятого чину християнського поховання. Так, померлому обшивали тканиною відкриті частини тіла, складали руки на грудях, вкривали обличчя, клали на дошку і без труни закладали в спеціально викопану локулу. З боку печерного коридора локула закривалася іконою або замуровувалася. Через три роки її відкривали. Якщо тіло за цей час зотліло, це було знаком того, що чернець вів праведне життя: черепи збирали окремо, кістки окремо. А якщо тіло залишалося незотлілим, то локулу знову закривали і за ченця молилися. Через два роки локулу знову відкривали. Але у Києві ця традиція перервалась, оскільки тління тіла після поховання було тут звичним явищем. Господь же прославив Своїх угодників з Печерського монастиря нетлінням мощей, що було чудом. Ось як описує мощі преподобного Феодосія Печерського преподобний Нестор Літописець, який був учасником їх відкриття: "... лежать мощі його, але суглоби не розпалися, і волосся на голові злиплося".
Нам відомі також і поодинокі поховання ченців у печерах, зокрема ми знаємо, що преподобного Феодосія Печерського було поховано в його келії.
1240 р. орди хана Батия зруйнували Київ, а разом з ним — і Києво-Печерський монастир. Відомості про печери того періоду досить скупі. Знаємо лише, що лаврські печери знову на довгий час стають місцем, де живуть іноки, а також місцем поховання захисників Києва. У Ближніх печерах є великі, заповнені людськими кістками, ніші, які, як вважається, і є такими похованнями.Період другої половини XIII - кінця XVI століть в історичній науці залишається невивченим, що пояснюється відсутністю письмових джерел. Практично ніяких документів цього періоду про історію печер до наших днів не дійшло. Окремі свідчення, що дійшли до нас, стосуються переважно XVI — початку XVII століття. Дуже цікаві описи лаврських печер зробили такі мандрівники, як інок Зосима (1420), князь Андрій Володимирович, барон Сигизмунд Герберштейн (1486-1563), Олександр Гваньіні (1538-1614), Мартін Груневич (1559 - після 1606), Станіслав Сарницький. Але найбільший інтерес становлять записки Еріха Лясоти (народ. бл. 1550 р.), який перебував на службі в імператора Рудольфа II і за його дорученням їздив 1594 р. з посольством до запорізьких козаків. Перебуваючи у Києві, він відвідав Печерську Лавру, а згодом написав про це спогади. Зокрема, він пише, що печери мають багато ходів, "які бувають у зріст людини, а подекуди такі низькі, що треба нагинатися, але вони такі широкі, що двоє можуть розминутися... Вхід оброблений майже так само, як це буває при входах у шахти". У Ближніх печерах Еріх Лясота звернув увагу на дві підземні церкви, "в яких щосуботи правиться обідня".