Релігієзнавство
Святі батьки не ділять гріхи за якими-небудь зовнішніми ознаками на
смертні і на простимі. У католиків же таке ділення є. Окрім цього кожен гріх ділиться на два складових його елементу: провина гріха і покарання за гріх.
У чому ж особливість католицького вчення про сповідь?
У хрещенні людині прощаються всі гріхи: і смертні, і простимі: і відносно провини, і відносно покарання. Тобто в хрещенні людині прощається все.А в таїнстві сповіді, як учать католики, все відбувається по-іншому: смертні гріхи прощаються і відносно провини, і відносно покарання, але простимі гріхи прощаються тільки відносно провини, а покарання при цьому залишається. Покарання чоловік неодмінно повинен понести. Звідси і індульгенції, і вчення про чистилище і про різного роду канонічні покарання. Понести покарання - це спосіб дати Богові задоволення. Тому після сповіді, як правило, духовник видає католикові точний перелік канонічних покарань, які той повинен понести за гріхи. Католицьке “Керівництво по пастирському богослов’ю” – там написано, за який гріх, при яких обставинах, в якому віці, при яких пом'якшувальних, при яких обтяжливих обставинах і т.д. вважається таке-то покарання. Воно може бути збільшене, пом'якшене, за нього може бути дана така-то індульгенція. Одним словом, все дуже точно розписано, і це зрозуміло. Адже якщо бачити порятунок в задоволенні, яке неодмінно потрібно принести, то важливо не помилитися, тому що якщо покарання дати менше, ніж вважається, то людина приноситиме його в чистилищі, а духовник відповість за те, що він не наклав правильного покарання у міру гріхів, що сповідали. Духовник тут виступає як суддя, а не як душерятивник. Цей аспект вельми перебільшений в католицькій пастирській практиці.
І ще одна цікава особливість. Як вважають католики, для того, щоб таїнство покаяння виявилося рятівним, не вимагається того, що глибокого крушить, продиктованого любов'ю до Бога, а достатньо легкого жалю про гріхи, продиктованого страхом або іншими мотивами. Це учення католики виділяють як один з найпозитивніших моментів своєї доктрини у вченні про таїнство сповіді. У Римо-католицькій богословській енциклопедії, що вийшла в 1967 році, написане із цього приводу наступне:
“Перевага нового закону якраз в тому і полягає, що те, що неповне крушить, те, що не було достатнім для відпущення гріхів ні в первісній релігії, ні в релігії іудейською, стає достатнім в з'єднанні з таїнством в релігії християнській”. Виходить, що справжнє покаяння, яке було потрібне в первісних релігіях і в іудаїзмі, тепер не потрібне (і в цьому ніби то головна перевага Нового Заповіту). Тому тепер на сповіді можна покаятися лише злегка і проте отримати прощання гріхів. Це знову прояв того ж формального, зовнішнього підходу до таїнств.
Найяскравіше відображає суть католицизму слово папізм. Хто ж такий Римський Папа і як про нього учать самі католики? Його офіційний титул:
“Єпископ Риму, Заступник Христа, Наступник Князя Апостолів, Верховний Первосвященик Уселенської Церкви, Патріарх Заходу, Примас Італії, Архієпископ і митрополит провінції Романії, Суверен держави-граду Ватикан, раб рабів Божих”.
Латинське слово «вікарій» буквально переводиться як “заступник” або “намісник” – саме в такому сенсі розуміється католиками роль Римського Єпископа. Під «Князем Апостолів» розуміється святий апостол Петро, який мислиться католиками як якийсь абсолютний, монархічний голова апостольської общини. Примас – це означає “старий”, такий, що “першенствує” з єпископів. Слово «суверен» означає незалежний світський правитель. Понині Папа рішуче наполягає на тому, щоб залишатися незалежним главою світської держави, хоч би такої маленької, територія якої займає менше гектара.
Що ж витікає з цього титулу на практиці? У римо-католицькому праві записано: “Верховна кафедра ніким не може бути судима”. З цієї короткої фрази виходить, що Римський Первосвященик не підлягає суду Уселенського Собору і що в самій Римо-католицькій Церкві немає такого органу, який міг би сказати Папі, що він помиляється, поступає неправильно, і засудити його. Папа вищий за Церкву і вищий за Уселенський Собор. А також самі правила Уселенського Собору не можуть бути визнані дійсними, якщо Собор не був скликаний Папою і ці правила не були їм затверджені. Жоден єпископ в світі не може вважатися справжнім єпископом, якщо він своє присвячення отримав без санкції Римського Папи.
З вчення про те, що Папа стоїть вище за Уселенську Церкву, що він неосудний не тільки людському, але і церковному суду, католики зробили ще один дуже страшний висновок. У них існує догмат про папську непогрішність. Католики учать, що Римський Первосвященик, коли він говорить від імені всієї Церкви (є такий римо-католицький термін «ex cathedra», тобто “з кафедри” – в тому сенсі, що він виступає офіційно) про питання віровчення або моральності, не може помилятися і його визначення непогрішимі самі по собі і не потрібно ні підтвердження, ні ухвалення їх церковною Повнотою.