Галицька митрополія, її історичний шлях творення

Московські князі використали особу митрополита Петра для ідеологічного обгрунтування зверхності Москви над іншими князівствами. З часів Фотія (1408-1431 рр.) це їм вдалося повністю. Митрополити фактично стають митрополитами московськими. Останній з них Ісидор (1436-1458 рр.), який прийняв Флорентійську унію, мав вплив на землі, які знаходилися в орбіті Великого князівства Литовського.

У 1331 р. знову відроджується галицька митрополія очолена митрополитом Гаврилом. Одночасно у 1331 р. бачимо у Луцьку митрополита Феогноста (1327-1353 рр.), який зупинився тут надовший час, владнуючи справи православної церкви в українських і білоруських землях. Зверхність Феогноста визнавали чернігівські, полоцькі і смоленські князі. У сфері впливу Галицько-Волинської держави церква підпорядковувалася наступному галицькому митрополитові Федору (1337-1347 рр.). На Волині на перші ролі висунулися луцькі єпископи. Зрозуміло, що однією з причин був перехід столиці Волині з Володимира до Луцька. Закріплюючись на Волині Любарт-Дмитро Гедимінович шукав підтримки луцького владики Климента (31, ч. 1, т.6, c. l -2). Коли Казимірові III вдалося добитися ліквідації Галицької митрополії, підлеглі її єпархії визнали митрополитом Теодорита (1353-1354 рр.), якого до того визнали київські та чернігівські єпархії.

По смерті Феогноста противники московського князя добилися поставлення в митрополити тверського монаха Романа (1354-1362 рр.). У противагу йому Москва висунула Олексія, який був близьким до великого князя Семена Гордого. У 1355 р. Роман з'явився у Луцьку і отримав підтримку князя Дмитра-Любарта та західних владик. Претензії Романа були підтримані і Ольгердом Гедиміновичем. Тому у 1358 р. він спробував утвердитися у Твері, але змушений був її покинути і перебратися до Холму. До 1362 р. українські і білоруські владики визнавали зверхність Романа. Любарт-Дмитро та інші князі були готові на розділ митрополії на Київську та Московську. Луцьку кафедру тоді займав Арсеній, який підписався як свідок під угодою 1366 р. (201,1.1, s. 154).У 1370 р. знову був поставлений галицький митрополит. Ним став Антоній, визнаний патріархом 9.05.1371 р. (1224, с.42-43) У 1376 р. його визнавав холмський і белзький єпископ Каліст (1269, с.26-27), тобто цей ієрарх користувався підтримкою Любарта та його васалів. Митрополитові Антонію підлягали і молдовські єпископи. Єпископ Йосиф, який у 1401 р. став першим митрополитом Молдови, був поставлений Антонієм (531, с.372-383). Ще у 1398 р. луцький і острозький єпископ Іван претендував на галицьку митрополію, обіцяючи королю Ягайлу за підтримку 200 гривен (22, т. 1, N 12, с.27). Його наступник Сава був низложений у 1401 р. на соборі у Москві.

Київський митрополит Кипріян (1376-1406 рр.), видний книжник і політик зумів добитися признання у Москві тільки з другого заходу. У 1381 р. Дмитро Донський нарешті його прийняв, але вже у наступному звинуватив у здачі Москви Тохтамишу, хоча сам покинув столицю і сховався на півночі. Тільки з 1389 р. Кипріян знову переїхав до Москви. У 1401 р. він добився ліквідації Галицької митрополії. Його наступники Григорій Цамблак (1415-1420 рр.) та Герасим (1432-1435 рр.) визнавалися тільки у землях, які перебували за межами впливу Москви. Цамблака, якому, незважаючи на прохання великого князя литовського Вітовта, патріарх Євтимій відмовив у підтримці, визнали полоцький єпископ Феодосій, чернігівський Ісаакій, луцький Діонісій, володимирський Герасим, смоленський Севастьян, турівський Євтимій, перемишльський Павло, холмський Харитон. Це був один з кращих ієрархів свого часу. Блискуче освідчений і вихований у дусі ісіхастського вчення Григорія Палами, він зумів переступити через догмати ортодоксії і здійснив спробу до унії, очоливши особисто делегацію на Констанцький собору 1418 р. В умовах церковної боротьби у Західній Церкві цей крок не був належно оцінений і використаний. Герасим, поставлений при допомозі великого князя Свидригайла Ольгердовича, був спалений останнім за зраду.

Після Ісидора у Москові поставили окремого митрополита і з того часу київські митрополити вже обмежили свою юридикцію землями, які знаходилися у сфері впливу Литви та Польщі. Серед цих митрополитів не було жодної видатної особи, яка би сприяла піднесенню ролі і авторитету церкви. (* Після Ісидора київськими митрополитами були: Григорій II Болгаринович (1458-1472 рр.), Мисаїл (1475-1480 рр.), Симеон (1481-1488 рр.), ЙонаГнєзна (1489-1494 рр.), Макарій (1495-1497 рр.),Йосиф II Болгарин (1498-1500 рр.),Йона II (1502-1507 рр.), Йосиф III Солтан (1507-1521 рр.), Йосиф IV (1522-1534 рр.), Макарій II (1534-1556 рр.), Сильвестр Белкевич (1556-1567 рр.), Йона III Протасович (1568-1577 рр.), Ілля Куча (1577-1579 рр.), Онисифор Дівочка (1579-1588 рр.) і Михайло Рогоза (1588-1596 рр.))

Ще менш значними особами були єпископи. Частина з них до прийняття сану навіть не була священниками і не мала жодної підготовки. Поставлення на кафедру цілком залежало від патрона (до XVI ст. такими патронами були виключно князі, крім перемишльської та холмської єпархій, де з кінця XIV ст. такими патронами були місцеві старости та інші урядовці) (1447, с.348-392). Все це сильно впливало на авторитет церкви. Навіть зростання монастирів, ігумени яких також переважно (за виключенням Києво-Печерського монастиря) залежали від місцевих князів, не могло підняти цього авторитету. Заснування, утримання, розбудова і економічне зростання переважної більшості цих монастирів фундувалося князями, які утримували їх під своїм патронатом.

Стан Православної Церкви на українських землях у першій четверті XIV ст. в значній мірі визначався умовами соціально-політичного буття народу. Занепад Київської держави, політичний ріст і централізація московських земель, проуніатські намагання правителів Галицько-Волинського князівства - все це й стало причиною переїзду на північ митрополита Кирила(1247-1281). Його наступник митрополит Максим (1283-1305) у 1300 році переносить кафедру у Володимир.