Виникнення ісламу.

Шаріат розвивався як суворо конфесіональне право. Особливо напочатку шаріат загалом і його власне доктрина-льно-нормативна частина (фікх) увібрали в себе не тільки правові встановлення, але і релігійну догматику і мораль. Внаслідок норми шаріата (правила, розпорядження), з одного боку, регулювали суспільні ( "людські") відносини, а з іншою – визначали відносини мусульман з Алахом (ібадат). Введення в шаріат божественного проведення і релігій-но-етичного початку знайшло своє відображення в своєрідності розуміння права, а також оцінці правомірної і не-правомірної поведінки. Так, тісний зв'язок права з теологією ісламу знайшов своє вираження у встановленні в шаріа-ті п'яти видів дій мусульманина, яким додававались в рівній мірі правове і морально-релігійне значення:–обов'язкові,

–що рекомендуються,

–дозволені,

–покарання без застосування;

–заборонені і що підлягають покаранню.

Визнання божественного зумовлення в шаріаті з неминучістю породила і велику значимість питання про свободу волі мусульманина і її межі. Релігійно-філософські школи, що Стикнулися з цього приводу зайняли різну позицію. Так, одна з цих шкіл (джабаріти) взагалі заперечувала свободу волі людини.

Норми, що містять також обов'язки, визначили все життя правовірного мусульманина (щоденне здійснення мо-литви, дотримання поста і правил поховання і т.ін.). Не випадково особливістю норм, що складають шариат, є те, що вони застосовуються тільки до мусульман і у відносинах між мусульманами. Ранньому ісламу і шариату були влас-тиві норми, висхідні ще до громадського ладу, утримуючі елементи колективізму, милосердя, турботи про калік. Але в шаріаті знайшли своє відображення і уявленні про безсилля людини перед богом, про витікаючу звідси спогляда-льність і покірність. У Корані особливо підкреслювалася необхідність для мусульманина виявляти терпіння і упоко-рювання: "Терпіння, адже Алах з терплячими". Таким же чином в шаріаті закріплявся обов'язок мусульманина під-корятися халифу і державної влади: "Коріться Алаху і коріться посланцю і тим, що мають владу серед вас".

Однією з характерних рис середньовічного мусульманського права була його цілісність. Разом з думками про єдиного бога – Алаха – затвердилася ідея єдиного правового порядку, що має універсальний порядок, мусульманське право на перший план висувало не територіальний, а конфесіальний принцип. Мусульманин, знаходячись в будь-якій іншій країні, повинен був дотримуватись шаріату, зберегти вірність ісламу. Поступово з поширенням ісламу і перетворенням його в одну з основних релігій світу шаріат став своєрідною світовою системою права.

Як конфисіональне право шаріат відрізнявся від канонічного права в країнах Європи в тому відношенні, що він регулював не суворо окреслені сфери суспільного і церковного життя, а виступав в якості всеосяжної нормативної системи, що затвердилася в багатьох країнах Азії і Африки. Згодом норми шаріата вийшли далеко за межі Ближньо-го і Середнього Сходу, розповсюдилися на Середню Азію, на Північну, частково Східну і Західну Африку, на ряд країн Південно-Східної Азії. Однак таке бурхливе і широке поширення ісламу і шаріату викликало і все більший вияв в ньому місцевих особливостей і відмінностей при тлумаченні окремих правових інститутів. Так, згодом з тве-рдженням двох головних напрямків в ісламі відповідним чином стався розкол в шаріаті, де нарівні з ортодоксальним напрямом (суннізм) виник і інший – шиізм.

Коран.

Найважливішим джерелом шаріата вважається Коран (від араб. "яскраво-червоний-куран" - "читання вголос", "повчання") – священна книга мусульман, що складається з притч, молитов і проповідей, вимовлених Мухамедом між 610 і 632 рр. Дослідники знаходять в Корані положення, запозичені з більш ранніх правових пам'ятників Сходу і із звичаїв доісламскої Аравії.

Спочатку пророчі прозріння передавалися в общині усно, по пам'яті. Деякі з них віруючі записували з власній ініціативи поки, нарешті, в Медіне по вказівці Мухамеда не стали вестися систематичні записи. Канонізування зміс-ту Корану і складання остаточної редакції сталося при халіфє Аліфі (644-656 рр.). Коран наказує арабам покинути "звичаї батьків" на користь правил, встановлених ісламом. У самому Корані його правова значущість визначається таким чином: "Отже, ми ниспослали його як арабський судебник".