Ліквідація українських монастирів під час хрущовської антицерковної кампанії
Закриття кожного монастиря чи скиту ретельно готувалося і супроводжувалося проведенням комплексу різноманітних заходів із використанням великих людських і матеріальних ресурсів. Зокрема, під час ліквідації монастиря у Кременці одних дружинників було залучено понад 120 осіб [5, 239], для перевезення майна монастиря, як зазначається в архівних матеріалах, використано понад 200 вантажних автомобілів, а кількість вантажників становила близько 250-300 чоловік [5, 216]. При цьому надзвичайно велика увага приділялася оперативності. Установи, які переселялися на території монастирів, повинні були бути готовими до освоєння приміщень у день евакуації ченців і черниць. У кінці дня переселення монахів на приміщеннях колишніх монастирів були вивішені відповідні вивіски, а самі приміщення відразу займалися [5, 239].
У доповідній записці про виконання постанови Ради Міністрів УРСР “Про закриття деяких монастирів і скитів на території УРСР” Уповноважений у справах РПЦ Г.Пінчук наголошував на необхідності глибокого знання уповноваженими цієї Ради та органами безпеки й МВС особового складу монастирів і скитів, груп паломників, що зосереджувалися навколо монастирів, настроїв духовенства [5, 238]. Робилося це з метою завчасного усунення осіб, які могли б організувати певний опір, створити ускладнення під час закриття монастирів.Не зважаючи на те, що влада заручилася підтримкою патріарха Алексія, ліквідації монастирів чинився опір. Мали місце спроби організувати збір підписів віруючих з вимогою не закривати монастирі і монастирські церкви. Так, на ім’я М. Хрущова було надіслано скаргу від кременецьких громадян, під якою стояло 1240 підписів [5, 240]. Під час ліквідації монастирів у Кременці та Почаєві активно діяв єпископ Львівський Паладій. Отримавши вказівку патріарха та вислухавши рекомендації уповноважених Ради у справах РПЦ і формально згодившись із ними, він зробив спробу зірвати цю акцію. Передаючи наміснику Почаївської Лаври указ про ліквідацію скиту, він одночасно дав усне розпорядження не виконувати його. Крім того, на церковному святі в Кременці у присутності великої кількості віруючих він оголосив розпорядження про ліквідацію монастиря і закриття його церков, їздив з клопотаннями до патріарха, приймав прохачів з монастирів, обіцяючи їм підтримку та сприяння. Робили спроби чинити опір діям органів влади і самі монахи, однак позитивних результатів це не дало. Зокрема у Кременецькому монастирі під час його закриття монахинь, які особливо активно протидіяли діям властей, відправили до психіатричної лікарні як шизофреників [5, 238]. Такі випадки були не поодинокі, однак завадити тоталітарній машині вони не змогли.
На початок січня 1962 р. в Україні залишилося 13 діючих монастирів, з них – 2 чоловічих й 11 – жіночих, в яких проживало 1474 ченців і черниць [9, 110]. Уповноважений у справах РПЦ Г.Пінчук у цей час зазначав, що подальше скорочення мережі монастирів і скитів шляхом їхнього злиття в Україні неможливе у зв’язку з відсутністю в них житлової площі. Тому він пропонував у подальшому обкомам партії й облвиконкомам проводити роботу, спрямовану на розпад монастирських громад і, відповідно, закриття монастирів [8, 113].
Про те, що така робота проводилася, засвідчує той факт, що на кінець антицерковної кампанії, в 1964 р., в Україні залишилося 9 монастирів, у яких проживало 939 самітників. Це Миколаївський жіночий монастир у м. Мукачево Закарпатської області, Вознесенський жіночий монастир у с. Чумалево Тячевського району Закарпатської області, Покровський жіночий монастир у Києві, Флорівський чоловічий монастир у Києві, Успенський чоловічий монастир в Одесі, Михайлівський жіночий монастир у с. Олександрівка Болградського району Одеської області, Воскресіння-Троїцький жіночий монастир у м. Корець Гощанського району Ровенської області, Красногірський жіночий монастир у селищі Баклаївка Золотошського району Черкаської області, Успенська Почаївська лавра в м. Почаїв Кременецького району Тернопільської області.
Кінець антицерковній кампанії та закриттю монастирів поклав переворот 1964 р., коли М.Хру¬щова було усунуто від влади. Нове керівництво призупинило наступ на церкву, однак не пішло на зміну трактування релігійного питання. Критиці були піддані методи, які використовувалися, однак не цілі…
Таким чином, ми можемо виділити етапи наступу на православні монастирі в Україні під час антицерковної кампанії:
Підготовча фаза (середина 50-х – 1958 рр.), коли влада збирала статистичні відомості та формувала фундамент для кампанії, обмежуючи прибутки РПЦ, зменшуючи її землеволодіння, скорочуючи штат працівників тощо.
Злиття монастирів (1959-1962 рр.), коли шляхом переселення ченців до певних обителей забиралися державою звільнені монастирські споруди.
Закриття (1962-1964 рр.), коли, використовуючи доступні засоби тиску, монастирі практично ліквідовувалися.
Про результати наступу на церкву, проведеного радянською владою на зламі 50-60-х років у сфері монастирського життя, красномовно свідчать цифри. Кількість обителей було зменшено більш як на три чверті – з 40 до 9. Майже втричі скоротилася кількість монахів та монахинь – із 2791 осіб у 1958 р. до 939 у 1964 р. Те, що втратила православна церква, можна виразити в цифрах, але складно визначити те, що втратили віруючі, прості громадяни. В нішу нашої духовності, в котрій займав своє місце Бог, радянська влада спробувала розмістити своїх ідолів, але при цьому лише покалічила душі та життя кількох поколінь, зруйнувала традиційну систему ціннісних орієнтирів і змоделювала прототип “людини радянської”, з комплексами якої ми не можемо розпрощатися й донині.