Роль ісламу в сучасній міжнародній політиці

•нарешті, третьою альтернативою стає фундаменталізм, чи його різновид - ісламізм, що перейнятий ідеями політичного радикалізму.

Але модернізацію вдалося частково здійснити лише в деяких державах Азії й Африки, серед яких зокрема країни Перської затоки. Декілька десятиліть прискорених соціально-економічних перетворень спричинили воістину революційний стибок, завдяки якому ці ,ще недавно архаїчні, спільноти з гідністю увійшли у сучасний постіндустріальний світ.Але у більшості ісламських держав секуляризацію та модернізацію зустріли надзвичайно ворожо. Цінності європейського безрелігійного гуманізму там не прижилися. Нажаль, на державному рівні секуляризму притримуються лише в Індії й Туреччині. Правлячі еліти в цих державах послідовно, протягом декількох десятиліть, додержуються принципу секуляризму, прагнуть зробити державу незалежною від релігійних організацій і духівництва, домогтися рівноправності релігій. При цьому прихильність до секуляризму не стала синонімом здійснюваного “зверху” насильницького переходу мас у бік не релігійності. Вона звелася лише до відділення релігії від інших сфер соціально-політичної діяльності.

У той же час в сучасній історії можна знайти чимало зворотних прикладів, коли необережна, непродумана спроба “відсунути” іслам на другий план в ім'я реалізації якого-небудь модернізаторського проекту призводила до трагічних наслідків - розколу суспільства. Найбільш яскравий приклад - Афганістан, де після спроб “заборонити” релігію в період правління лівих прокомуністичних сил на політичну арену вийшла нова сила, що раніше не брала участь у міжавганському конфлікті - ісламський рух “Талібан” (від слова таліб, що означає «той, що запитує»; таліби - “благоговійно осягаючі іслам” учні духовних і релігійних наставників). До антитерористичної операції рух контролював 90 відсотків території Афганістану й у сприйнятті не мусульманського світу став втіленням фанатизму і варварства. У певній мірі так воно і було, оскільки таліби використовували “ісламську зброю” для радикальної перебудови суспільства.

Інший приклад - Алжир. Тут протягом декількох десятиліть проводився соціалістичний експеримент. Після краху головного спонсора світового соціалізму - Радянського Союзу у цій арабській країні почалася громадянська війна, що породила тероризм із “релігійним обличчям”.

В Ірані шах, засвідчивши зневагу до релігійних традицій під час реалізації світської, прозахідної моделі, не зміг запобігти ісламській революції. У результаті переміг теократичний режим Хомейні, а Іран, знівечений кривавою громадянською міжусобицею, етнічною ворожнечею, збройним конфліктом з Іраком, перебував протягом тривалого періоду в штучній ізоляції від світових економічних та політичних процесів.

З виходом на політичну арену соціальних груп, чиє життя виявилось дезорієнтованим, порушеним у результаті модернізації, швидких соціальних і суспільних змін, пов’язане явище політизації ісламу. Цьому феномену сприяли періоди соціальних і політичних криз, внутрішньої і міжнародної нестабільності, коли економічні труднощі, політичні потрясіння, ідеологічна плутанина працювали на користь гасел “оновленого”, «очищеного від західної скверни» ісламського суспільства.

Політизації ісламу також сприяла та політична атмосфера, що панувала у більшості держав ісламського світу: вони відстають у створенні структур громадянського суспільства, проголошенні демократичних прав і свобод. Гарантом стабільності у більшості мусульманських державах є армія, з властивим їй специфічним розумінням демократії і прав людини; диктаторські й авторитарні режими залишаються головною політичною прикметою мусульманського світу.

Фундаменталізм та ісламізм

Ідеологічну базу сучасного політичного ісламу складає фундаменталізм, метою якого є зміцнення віри у фундаментальні джерела ісламу.

Крайні, екстремістські течії політичного ісламу, названі у літературі ісламізмом, характеризуються агресивним неприйняттям європейсько-християнських духовних цінностей, готовністю до насильницьких методів, включаючи терористичні.

Трансформація віри в ідеологію, часом радикальну, визначає політичну позицію ісламістів, які представлені екстремістськими політиками і партіями, що виступають проти принципів демократії, прав людини й волі совісті. Ісламісти є поборниками ідеї “сильної влади”, твердого морального й ідеологічного порядку.

Довгий час ісламсько-фундаменталістичний проект залишався утопією, ідеалом, яким марили окремі політики і суспільні рухи. Нині ісламська опозиція у фундаменталістичному обличчі існує у всіх державах, де є прихильники ісламу. У ряді держав (Алжирі, Єгипті, Ізраїлі, Лівані) ісламісти проводять політику терору, намагаючись змусити суспільство й владу прийняти їхню програму.