Релігія суспільне явище складова частина духовної культури Сучас

Іслам складається з двох частин: теорії – релігійно-філософського вчення іман, тобто віри в істинність ісламу, в його догмати тощо, та релігійної практики дин, тобто культів, обрядів тощо. Основним догматом ісламу є віра в єдиного Бога (“Немає Бога, крім Аллаха, і Мухам мед – пророк Його”). Другий догмат полягає у вшануванні пророка Мухаммеда. Третій – віра в перед вічність Корану. (Коран – священна книга, що вшановується прихильниками всіх напрямів, послідовниками всіх мусульманських течій. Вона є основою мусульманського законодавства, як релігійного, так і громадянського. Назва її походить від слова “кара’а” – з арабської “читати”. Коран поділений на 114 глав (сур).).

Релігійна практика виходить з п’яти стовпів ісламу: сповідання віри, намазу (салат) – п’ятиразової щоденної молитви, посту в місяць рамазан (саум), благодійництва (закет) та паломництва до Мекки (хадж). Мусульманський культ також включає ритуал омовіння (очищення), регулярне відвідування мечеті, дотримання мусульманських свят: ід-аль-адха (жертвоприношення), мав люд-ан-набі (дня народження Мухаммеда) тощо, обряд обрізання у хлопчиків (сунат) та інші.

У VI ст. у Під. Аравії поширився рух халіфів, пророків-проповідників, які закликали відмовитися від язичництва на користь єдиного Бога. Кожен з халіфів називав себе довіреною особою нового Бога, але проповідь жодного з них не мала успіху. Він випав на долю Мухаммеда – великого і головного пророка в історії ісламу.

В результаті проповідницької діяльності Мухаммеда кількість його послідовників зростала в Мецці. Але через незадоволення з боку багатих купців та впливових мешканців міста Мухам мед зі своїми послідовниками в 622 році переїхав до сусідньої оази Ятриб, пізніше названої Мединою, де “пророка” чекав великий успіх.

Через три десятиліття після смерті Мухаммеда мусульманська община розкололась на три нерівні частини – сунізм, шиїзм та хариджизм. В основі цього розколу лежали різні уявлення про природу верховної влади, які з часом сформувалися в самостійні доктрини влади.

Сунізм – ортодоксальний напрямок в ісламі. Релігійно-філософська система ортодоксального ісламу остаточно склалася тільки в ІХ-Х ст.

Суніти відрізняються від прибічників інших напрямів ісламу тим, що за їх уявленням, Суна (букв. “звичай” є одним із джерел права поряд з Кораном. Суна – це мусульманський священний переказ, що являє собою сукупність хадисів – розповідей про вислови та діяльність пророка Мухаммеда.

Сунізм поділяється на чотири релігійно-правові школи (мозхаби): ханіфітський мозхаб, шафіїтський мозхаб, малікітський мозхаб, ханбалітський мозхаб.

Шиїзм – ще один важливий напрям ісламу (від “ши’ат Алі” – “партія Алі”). Спочатку шиїтський рух відображав політичну боротьбу за владу між спадкоємцями Мухаммеда. В догматичному плані шиїзм відрізняється від сунізму не стільки за сутністю, скільки за складом шиїтської Суни – інші перекази, інші їх тлумачі. Головна ж розбіжність полягає в тому, що виключне право на наслідування імамату всі шиїти визнають тільки за нащадками Алі. Поступово цей рух набув релігійних форм у вигляді різних вчень і напрямів.Шиїзм ніколи не мав і не має єдиного більш-менш однорідного релігійного вчення. В наш час він представлений численними релігійними організаціями; їх можна розділити на кілька груп:

І. імамітські – імаміти, шейх іти, езеліти.

ІІ. ісмаїлітські – ісмаїліти, алі-ілахи, алфавіти, друзи.

ІІІ. Зейдитські – зейдити, ноктавіти.

Хариджизм (від “харадж” – “повстанець”) – одна з трьох течій в ісламі, що виникла раніше шиїзму, в середині VII сторіччя. Відповідно до хариджитського віровчення, халіф, тобто наступник пророка Мухаммеда, повинен отримувати владу від громади мусульман через вибори, в протилежному випадку його можуть зняти і навіть позбавити життя. Халіфом-імамом може бути будь-який повноправний члені громади, який добре знає догмати ісламу. Для харджита мало однієї тільки віри в догмати ісламу і виконання всіх передбачених норм. Він повинен поєднувати віру з конкретними справами, захищати свою організація-спільноту. Хариджити здійснювали активну боротьбу проти інакомислячих мусульман. В цьому напрямі треба розрізнити таке віровчення як ібадити. В наш час ібадити є якоюсь мірою і суфритами, від яких вона сприйняли деякі релігійні положення. Збереглось лише одне з хариджитськоих відгалужень – ібадити. Засновником його вважається Абдума ібн Ібад, який жив у VII ст. (виходець з південного Іраку).