Філософія середньовіччя

Звичайно ж Абеляр, який був глибоко віруючою людиною, не ставив свідомої мети боротися проти християнського світогляду. У зверненні до розуму та логічної обґрунтованості своїх ідей він вбачав засоби більшого звеличення авторитету християнського вчителя. Саме з цих позицій Абеляр виступив проти “сліпих поводирів елінців”, котрі не знають “ні того, про що вони говорять, ні того, про що вони твердять, осуджують те, чого вони не знають, і очорнюють те, чого самі не осягають”. Абеляр настоює на раціонально-докозовому прийнятті істини, оскільки її необхідно не лише сприймати, але й уміти захищати.

Офіційні ідеологи церкви вороже зустріли “новації” Абеляра. І справа тут не в заздрості “вчених мужів” типу Гільйона із Шамно або Ансельам Ланського, чи і “задиристому характері” Абеляра, чим деякі зарубіжні дослідники прагнули пояснити трагічну його долю. Справа в тих об’єктивних наслідках, до яких логічно вели раціоналістичні настанови Абеляра. Роно чи пізно, і це опоненти Абеляра розуміли чудово, застосування до обґрунтування до теологічних “істин” змістовно-раціоналістичної аргументації мусило привести Абелярів раціоналізм до конфлікту з самим змістом християнського вчення.

Альберік Рейнський і Лотульф Ломбарський (учні вже померлого на той час Ансельма Ланського) домоглися в 1121р. скликання в Суассоні спеціального церковного собору, на якому мали обговорити позицію Альберта. Не зважаючи на переконливий виступ на соборі Абеляра, який не просто спростував аргументи своїх опонентів, але й довів їх цілковиту теоретичну неспроможність, було прийнято звинувачувальну щодо Абеляра ухвалу. Він мусив власними руками кинути свою працю у вогонь і по цьому відправитися в монастир з суворим статутом.Проте невдовзі Абеляр знову відкриває школу, слава якої швидко поширюється за межі Франції. Це викликає занепокоєння ортодоксальних кіл католицької церкви. В ситуацію активно втручається Бернар Клевронський (1091-1153) — абат монастиря Клевро, відомий своїм містично-ірраціоналістичним переконанням і різко негативним ставленням до будь-яких спроб хай навіть обмеженого визначення самоцінності розуму. Бернар робить кроки до скликання нового собору і остаточного осудження Абеляра.

Абеляр же тим часом, послідовно проводячи раціоналістичний аналіз теологічної літеретури, знаходить численні суперечності, а то й просто помилки не тільки в авторитетних церковних авторів, але й у самому Святому Письмі. Ці моменти відображаються в книзі Абеляра “Так і ні”. “Також і блаженний Августин, — пише Абеляр, — переглядаючи багато із своїх творів, заявляє, що чимало стверджував тим скоріше на основі висловлювань інших, ніж на основі власної переконаності. Дещо і в Євангелії здається висловленим скоріше відповідно людським гонором, ніж істині...”1

Спроби раціоналістичного захисту християнського вчення цілком закономірно приводила до критичного аналізу останнього, а це об’єктивно відкривало шлях до звільнення філософії від духовної диктатури церкви. Адже тлумачачи Христа, як втілення Божественного розуму, Абеляр, по суті, прагне ототожнити поняття “християнин”і “філософ”, урівняти теологію з філософією, що об’єктивно означало виведення філософії з-під контролю теології. Власне, Абеляр тлумачить самого засновника християнства (Христа) як своєрідного філософа раціоналіста, який вербує собі прихильників невблаганною силою логічних аргументів. Така інтерпретація, зрозуміло, ж ніяк не в’язалася з традиційним тлумаченням Христа і тому, природно, викликала звинувачення в єресі.

У 1140 році в Сансі збирається собор для розгляду Абелярових ідей. І тут Абеляр зрозумів, що його розсудження на соборі — це заздалегідь вирішена справа. Відмовившись виступати на соборі, Абеляр подається до Риму шукаючи справедливості в самого папи. Але собор засудив Абеляра заочно, а папа Інокентій ІІ своїм рескриптом затвердив цей вирок. Дізнавшись про це по дорозі до Риму, Абеляр впав у розпач і тяжко захворів. Помер через два роки в монастирі Клюні.

Надаючи раціонального тлумачення теології і тим самим самоцінності людського розуму, Абеляр разом з цим підходить до ідеї істотної автономії (по відношенню до “божественної любові” та “благодаті”) моральних (добрих і злих) вчинків людини. Принципова автономія (хай ще істотно обмежена традицією теологічними рамками) розуму і совісті (морального чуття).

Раціоналістична активність офіційній схоластичній ортодоксії поряд з абеляровим варіантом виразно була представлена і позицією учасників так званої шартрської школи. Шартрські мислителі цікавилися античною культурою, робили багато перекладів античних авторів. Досить активно співпрацював з шартруями і Абеляр, особливо коли школу очолював Бернир із Шатри. Найвідоміший із авторів школи був учень Бернера Жільбер де ля Порре, або Порретонус (1076 –1154).

Дотримуючись реалістичної (в середньому розумінні ) орієнтації, як і Абеляр, до концептуалізму. На відміну від Абеляра, який хотів надати теології раціонально-понятійної форми, керівник шартрської школи вважав, що понятійна форма здатна відображувати лише конкретно-одиничну специфіку світу речей і спирається на досвід та індукцію. Теологія ж, користуючись дедукцією, виходить з положень божественного одкровення, що мають принципово позадосвідний характер. Тим самим Порре поклав початок концепції, яка в подальшій історйї середньовічної філософії, аж до гуманістичного Відродження, набуде поширення під йменням теорії “подвійної істини” і стане світоглядною формою поступового звільнення філософії від ролі “служниці теології”.