Магія християнському культі
Звичай очищення від гріхів за допомогою слова і козла існував у давньоєврейських племен. Раз у рік усі члени цих племен від мала до велика збиралися в центрі поселення, де первосвященик, підійшовши до заздалегідь підібраного чорного козла і поклавши на нього обидві руки, починав голосно перелічувати гріхи і злочини своїх одноплемінників. По закінченні цієї процедури козла проганяли в пустелю, щоб він відніс із собою гріхи і разом з ними загинув там без води і їжі. Звідси і пішла відома приказка “козел відпущення”. Барвистий опис цього обряду приводиться в Біблії (Левіт, 16, 7-11, 21-23). Замість козла в інших народів для аналогічних цілей використовувалися усілякі тварини: собаки, буйволи і т.д.
2.5 Вінчання.
Одержали поширення в історичні епохи, що передували виникненню християнства, і різні обряди і ритуали, що супроводжують вступ людини в шлюб. У тій чи іншій формі шлюб завжди “освячувався”. У християнському обряді вінчання, у його “видимій стороні”, немає нічого, що не мало би відповідних аналогів у язичеських религиях. Заручення, обручки, весільні дарунки, вінки і т.п. - усе це існувало у весільних ритуалах первісних і древніх народів і мало своєю метою забезпечити венчающихся чоловіка і жінку надприродною благодаттю і плідністю.
Християнський обряд вінчання, як і всі інші християнські ритуали і таїнства, робить особлива священна персона - чи єпископ пресвітер, що розпоряджається божественною благодаттю і переносить її на інших осіб за допомогою визначених маніпуляцій, супроводжуваних молитвами-заклинаннями.
2.6 Священство.
“Під ім'ям священства як таїнства розуміється таке священодействие, у якому через молитовне покладання рук архієрейських на главу обраної особи зводить на цю особу божественна благодать, що освячує і поставляє його на відому ступінь церковної ієрархії, і потім сприяюча йому в проходженні його ієрархічних обов'язків. Називається ще це таїнство рукоположением, зведенням у священний сан, благословенням пресвитерства, таїнством святительським”.
Це таїнство, як і всі інші християнські таїнства, має свою “видиму сторону”, що складається в тім, що єпископ, якому належить монопольне право присвяти, покладає руки на присвячується в духовний сан.Як спосіб передачі надприродних чарівних властивостей покладання рук застосовувалося в багатьох дохристиянських культах. Він був звичайним у древніх іудеїв. Застосовувався він і в культі Митри. На клагенфурстском рельєфі, на інших митраистких пам'ятниках Митра зображується у виді возлагающего руки на голову бога сонця.
В основі подібних представлень про передачу різного роду благодійних властивостей через руки лежить первісне представлення про самостійну силу рук і пальців. Серед народів, що зберегли первісний уклад життя наприкінці XIX століття, був розповсюджений, наприклад, звичай, відповідно до якого пальці убитого ворога, подвергшиеся спеціальної препарации, давали їсти воїнам, щоб додати їм хоробрості, сміливості і доблесті. У багатьох племен також вважалося, що досить палець лише посмоктати, щоб одержати від нього чудодійні властивості.
Те^-ц-те вірування і звичаї і були в специфічній формі сприйняті християнством. Первісна віра в магічне значення руки знайшла своє відображення в наступному біблійному сказанні: “И зробив Ісусе, як сказав йому Мойсей, і пішов убитися з амаликитянами; а Мойсей і Аарон і Ор зійшли на вершину пагорба. І коли Мойсей піднімав руки свої, долав Ізраїль, а коли опускав руки свої, долав Амалик; але руки Моисеевы обважніли, і тоді взяли камінь і підклали під нього, і він сіл на ньому, Аарон же й Ор підтримували руки його, один з однієї, а іншої - з іншої сторони. І були руки його підняті до заходження сонця” (Результат, 17, 10-12). У біблійних вираженнях типу “цей перст божий” чи ж “і побачили ізраїльтяни руку велику, котру виявив господи над єгиптянами” відбита віра древніх іудеїв у магічну дію руки на відстані.
V Взаємини християнства і язичества.
Спочатку факт наступності і зв'язки язичества і християнства не возывал заперечень у ранніх християн і навіть усіляко ними підкреслювався, тому що сприяв припливу в християнські громади і церкви нових членів з числа поклрнников язичеських богів і богинь. В міру ж розвитку християнства й особливо з часу перетворення його в державну релігію Великої Римської імперії відношення до цього факту міняється. Знайшовши в богах і богинях стародавності, у язичеській обрядовості конкурентів Христу і християнському культу, батьки церкви рахували ідею наступності й історичного зв'язку християнства і язичества небезпечної і зрадили її забуттю в анафемі. Змінилася і політика християнської церкви у відношенні язичеських религий: після короткочасного періоду співіснування християнства і язичества почалася тривала епоха гонінь і переслідувань язичників.