ПОСТРАДЯНСЬКІ ФОРМИ СУСПІЛЬНИХ ЗМІН

«Перебудову» почали, провели i звитяжно завершили не вороги СРСР, не дисиденти, а нормальнi радянськi люди. В їхнiй органiзованiй подвiйною мораллю свiдомостi загальнонароднi багатства (включаючи не тiльки матерiальнi ресурси, а й символiчнi капiтали) з’явилися в образi такої собi печери Сезам. Бракувало лише магiчного Слова. Здавалося, що заклики до вiльної конкуренцiї, ринкових вiдносин, приватної власностi автоматично розкриють перед народом небосхили свiтлого споживацького майбуття. Непу, що його комунiстична держава в слушний момент могла б прикрити 5, iз «перебудови» не вийшло i вийти не могло: за лiченi роки (i в цьому докорiнна вiдмiннiсть вiд ситуацiї 20-х рр.) комунiзм позбавився свого головного i на тодi єдиного захисника — цехового чиновника, котрий на досвiдi власного життя всерединi матерiалiзованої утопiї цiлком упевнився в його марностi.Демонстрацiя капiталiстичного достатку, атака на сталiнiзм, створення формальних умов для iснування багатогалузевої економiки не викликали масового трудового ентузiазму. На закликання ринковикiв i опортунiзм уряду економiка реаґувала як система — дезорганiзацiєю, що проґресувала; населення, збагнувши, що пiдвищення заробiтної платнi насправдi означає зниження життєвого рiвня, ударилось в авантюрний капiталiзм. Та найважливiше, що й самi агенти iнституцiйних практик (державно-господарська та партiйна номенклатура) своїм минулим соцiальним i господарським досвiдом значною мiрою дозрiли до використання такої архаїчної соцiальної форми, якою є фратрiя. Неп як соцiальне явище зник багато у чому через те, що наймобiльнiша частина iмперiї залишилась байдужою до нього. I навпаки — наприкiнцi 80-х мобiльна частина суспiльства (а вона за старого режиму концентрувалася бiля вогнищ влади та в мiсцях скупчення споживчих ресурсiв) доклала всiх зусиль для нищення радянської конституцiйної машини, експлуатацiї у власних iнтересах «синекур», що вiдкрилися.

Чиновник (в тому числi й партiйний) секуляризувався (від партії та комуністичної ідеології) з завидною швидкiстю, що стало однiєю з причин «чудесного» краху, здавалося б, неприступної будiвлi КПРС. Втративши можливiсть народжувати систему інституціональних норм і правил, а також здiйснювати нагляд над корпоративними відносинами на всiх поверхах радянського суспiльства, iнститут Партiї зжив себе. Комунiстична держава рухнула у перегуках вимог соцiальної справедливостi комунiстичного штибу. «Вiдмiна» комуністичного тоталiтаризму дала жителю СРСР свободу неучастi в будь-яких iнститутах самоорганiзацiї мас — полiтицi, економiцi, культурі. Цеховi основи комунiзму вже давно вiн уявляв собi лише у виглядi заважкого ритуалу, i тепер, коли, здавалося б, стали доступними будь-якi форми соцiального творення, спрямував свої зусилля лише в один бiк: засвоївши неґативiстську за своєю суттю риторику «прискорення» як черговий ритуал лояльностi, вiн словом i дiлом став руйнувати те, що досi хоч якось стримувало i чиновницькi апетити, i кримiнальну стихiю, що робило корпоративнi практики хоч би частково контрольованими, а соцiальнi процеси в цiлому керованими, коротко кажучи — iнституцiйний устрiй радянської держави. Закономiрно, що цілі чиновницьких угруповань, не зацiкавлених у жодних формах контролю за дiяльнiстю, цiлком узгоджувалися з настроями радянського народу. Радянський Союз умер пiд час найтяжчого приступу соцiальних заздрощiв. I це був чи не єдиний момент, коли iнтереси цеху, що сплебеївся, та фратрiї, що набирала сили, парадоксально збiглися.

Ґлобальний крах суспільних інституцій, повна втрата ними реґулятивних функцій періоду «перебудови» стало бичем посткомунiстичного суспiльства, незважаючи на потоки законотворчостi та бюрократичну традицiю. Сама мова законiв перестала виражати i структурувати ансамбль наявних суспiльних практик, вироджуючись у жарґон панування. Ця тенденцiя, що призводить до утвердження етосу фратрiї, сьогоднi спостерiгається скрiзь.

Комунiзм умер ранiше, нiж оформилися i запрацювали соцiальнi моделi сучасного капiталiстичного суспiльства. Таким чином, iдеологiя реформ нiбито передчасно позбулася реальної соцiальної основи. За громадянським фасадом не чиннi анi коди практичної етики 6, анi режими соцiальної iдентифiкацiї i корпоративної взаємодiї, якi тiльки-бо й надають iнститутам захiдної демократiї та економiки позитивний сенс. I наївна упевненiсть у тому, що законо- i нормотворчiсть, зрештою, змусить маси людей жити «цивiлiзовано», фактично нiяк не обґрунтована. Труднощi посткомунiстичного суспiльства закорiнюються в тому, що руйнацiя цехових структур, їхнє знецiнення в свiдомостi мобiльних iндивiдiв вилилося в масову вiдразу до iнституцiйних практик як таких. I чим бiльше суспiльство охоплює iдея «чорного передiлу», тим неодмiннiше на хвилi масового плебейства архаїчна фратрiя заповнює всi капiляри соцiального тiла.

Iз сказаного не випливає, що настають часи «анархiї», «беззаконня». Парадокс у тiм, що з часу, коли згасли цеховi вогнища влади, по сутi, лише завдяки сумнозвiснiй «кримiнальнiй революцiї», завдяки «особливому» паразитичному iнтересу, що його домагаються угруповання «братчикiв» на всiх поверхах суспiльної будiвлi, посткомунiстична еліта i надалi продовжує відтворювати міфологію «працюючих» суспільних інститутів, норм, законів i трансформує їх в якомусь «демократично-капiталiстичному» напрямі. Динамiку взаємодiї фратрiї вiд початку горбачовських реформ надала пiдприємницька дiяльнiсть.У посткомуністичній лiберальнiй риторицi, комплiментарнiй щодо пiдприємцiв, сам пiдприємець постає як iнноватор, локомотив загального процвiтання i технiчного поступу. При цьому зовсiм не береться до уваги, що суспiльство, яке поставило фiґуру пiдприємця в центр перетину будь-яких соцiально-економiчних i полiтичних практик i при цьому не спромоглося пiдготувати вiдповiдне конституцiйне i корпоративне пiдґрунтя, пожинає плоди авантюрно-капiталiстичного буму. Але ж i його завершення не обiцяє полегшi, адже тепер уже «iнновацiйна» криза породжуватиме ситуацiю соцiальної непевностi. I так — безконечно.